Читать онлайн книгу "На твердій землі"

На твердiй землi
Улас Алексеевич Самчук


Життя украiнських емiгрантiв у Канадi е темою романа «На твердiй землi» (1967). Герой роману Павло Данилiв – сильний тип чоловiка-украiнця, який позбавлений комплексiв меншовартостi, яскраво виражений iндивiдуалiст, що хоче жити, а не iснувати. Наскрiзним типом усiх творiв Уласа Самчука е образ сильноi особистостi: працьовитий селянин («Волинь», «Марiя», «Морозiв хутiр»); енергiйний господарник, пiдприемець («Кулак», «Темнота», «На твердiй землi»); iнтелектуал («Юнiсть Василя Шеремети»); воiн («Гори говорять», «Чого не гоiть огонь»). Незважаючи на рiзноплановiсть героiв, у них багато спiльного. Вони неначе творять свiй свiт, свою реальнiсть, у якiй живуть своiм окремим життям.





Улас Самчук

На твердiй землi



Передмова, коментарi І. Руснак

Художник-оформлювач Д. О. Чмуж



У виданнi збережено основнi особливостi лексики та синтаксису авторського тексту.



© Нацiональний унiверситет «Острозька академiя», 2019

© І. Руснак, передмова, коментарi, 2020

© Д. О. Чмуж, художне оформлення, 2019


* * *




У пошуках «Твердоi землi»


Задум роману[1 - Чорновий варiант роману мав назву «Простiр поза нами», про що свiдчить надрукований початок твору в альманаху «Пiвнiчне сяйво»: Самчук У. Мiй дiм i я: Уривок iз роману «Простiр поза нами» // Пiвнiчне сяйво: Альманах. ІІ / Упоряд. Я. Славутич. – Едмонтон: Славута, 1965. – С. 13–18. Уривок мав епiграф: «І еnjоy writing that kind of gossip myself. Aldous Huxley» (Я пишу такi плiтки сам. Олдос Гакслi (Aldous Leonard Huxley; 1894–1963)), який у виданнi 1967 року було замiнено заувагою автора: «Цей твiр належить до жанру мистецькоi лiтератури, а тому всi описанi тут подii, як також всi виведенi в нiм людськi постатi i характери е вислiдом творчих вимог i уяви автора».(Друкуеться за видання: Самчук У. На твердiй землi: Роман. – Торонто: Украiнська Кредитова Спiлка, 1967. – 390 с.)] «На твердiй землi»[2 - Для передмови частково використано матерiали статтi «Кохання – шлюб – щастя: Не зовсiм ювiлейнi роздуми над прозою Уласа Самчука» І. Руснак (Слово i Час. – 2005. – № 2. – С. 27–38).] (1967) зродився у письменника ще на початку 60-х рокiв ХХ столiття. У центрi оповiдi – молодi украiнцi-емiгранти, котрi намагаються «врости» в грунт новоi Вiтчизни i вiдшукати тут свое щастя. Важливим чинником складного процесу розмiщення-розбудовування-упорядкування власного простору була переконанiсть кожного з них у тому, що вiн неодмiнно тут приживеться. Улас Самчук розгортае в романi цiлiсну концепцiю «дому-гнiзда», у якiй центральними е поняття «врослостi», «закорiненостi»: «В зарисах будови таiться мiстика людського серця, вибухова сила душi, напруженiсть м’язiв, це нарештi фiлософiя безконечного видозмiнного пульсування таемничих законiв, що приковують нас до землi на самому днi атмосфери. Ми, як полiпи, прилипаемо до тiла планети, вгризаемося в ii твердiнь, обкладаемось мурами, стiнами, дахами, щоб пристосуватись велiнню стихiй в ворожостi протидiяння. Разом з домом виростае в нас i бiля нас безпека, сила, твердiсть, оборонна наснага».

Дiм вiддзеркалював усе ще iснуючу досконалiсть земноi дiйсностi, на «острiвцi» якоi людина могла опертися у своiх спробах зайняти гiдне мiсце. Вiдтак письменник ще вiд самого початку запрограмував головного героя Павла Данилiва на збереження свого космiчного Храму i людського Дому, адже проектування власного мешкання – це ще одне свiдчення готовностi особистостi продовжувати пошуки чогось особливо важливого в життi.

Павло Данилiв, проектуючи i зводячи свою фортецю, порiднився з нею, поеднався з ii фiзичною будовою та ii моральним еством. Загальною формою новий дiм вирiзнявся з-посеред iнших модерних споруд, але своiм виглядом вiн свiдчив, що саме так його господар хотiв виглядати на цiй землi. То була доцiльно продумана «шкаралуща» Павловоi фiзичноi та духовноi iстоти. Вiдтак герой роману проектуе не тiльки власний дiм, а й самого себе, свою долю. Дiм становить не тiльки матерiальний, а й духовний скарб, у якому закодовано сенс людського життя, долю родинноi спадщини, зрештою, долю роду. Умебльовувати власну оселю для Павла Данилiва – процес iз того ж функцiонального ряду, що й обирати наречену.

У життi головного героя було двi жiнки, i, як то часто бувае, одну кохав, а з iншою одружився. У поведiнцi першоi (Лени Глiдерс) було багато театральностi, картинностi, штучностi. «Мене втомлюють тi самi маски», – зiзналася вона Павловi. Ще Ф. Нiцше пiдкреслював, що в людини взагалi немае обличчя, його замiнила маска. Позбутися машкари можна лишень за умови, що пiд знятою е iнша. Самчукова героiня постiйно прагне бути «учасницею тих двох вiдомих комедiй – Божеськоi i людськоi», тому вмiло мiняе маски. То вона вдавала зi себе дитину, котра бавиться ляльками i вiдривае iм руки, ноги, щоб заглянути досередини, то шпигунку, то лiниву кицьку. Бути вiльною означало для Лени безборонно мiняти своi маски, звiдси – ii непередбачуванi чудернацькi примхи, витiвки, гримаси, кривляння. Навiть портретнi зображення героiнi позбавленi статики й однозначностi. Вагому роль у них вiдiграють окремi деталi, що iх пiдкреслюють не тiльки певну рису зовнiшностi, а й характеру, настрою, душевного пориву. Найчастiше це очi, колiр яких може мiнятися залежно вiд внутрiшнього стану, набираючи дивовижних пивних i сiро-мiдних вiдтiнкiв. Окремi деталi переростають в образ жiнки-птаха. Спочатку це пряма вказiвка на зовнiшню подiбнiсть Лени, котра сидiла посеред кiмнати, пiдiбгавши ноги, до скульптурки птаха. Далi ця деталь розгортаеться до еквiваленту внутрiшньоi нестабiльностi Лениного «я», вiдтак героiня нагадуе маленьку колiбрi – живу, непередбачувану iскорку.

Кумеднiсть i грайливiсть надавали Ленi хвилюючоi грацii, аромату хмiльного трунку. Хтиво-приваблива, лицемiрна, манiрна, позiрна, егоiстична – саме такою вона наснажувала мужнiстю, надихала Павла суперечливими бажаннями. І вiн усе гострiше вiдчував у лукавiй спокусницi «глибинну, надглибинну, пiдглибинну мiстику».

У прагненнi героiнi-художницi перетворити життя на гру, безперешкодно одягати i зривати зi себе маски проступае ii бажання самореалiзацii у свiтi, де гра йде за чоловiчими правилами. Аби розiрвати замкнене коло, Лена зважилася на звичну для жiнки стратегiю – вирiшила стати марсельською повiею, вуличницею. Можливо, тому, що мiж мистецтвом i проституцiею завжди е щось спiльне, що якось незрозумiло поеднуе красу i любощi. Автор не показав, чи впала ця жiнка взагалi, а коли так, то наскiльки низько, але пiсля поiздки до Парижа вона таки стала схожою на громадянку з-пiд мостiв Сени: зiжмаканi штани, не зовсiм чиста блузчина, шлапаки на ногах, неплекане, залишаене обличчя, потрiсканi губи, закудлане волосся. Шокуючою зовнiшнiстю, епатажною поведiнкою героiня Самчука кидала виклик традицiйнiй жiночностi. Вона свiдомо жила у штучному свiтi, де було мiсце тiльки для марiонеток Мулен Руж. Але дiвчинi швидко набридло повсякчас вдавати iз себе когось iншого. Лена вирiшила жити по-своему, стати незалежною, знайти свое мiсце, словом, обжити власний, не обмежений традицiею простiр.

Лена Глiдерс – вiльна i сильна особистiсть, вивищення якоi над середовищем У. Самчук показав через наполегливi спроби вийти за межу недозволеного для жiнки, що сама художниця означила поняттями «великий митець, свiтова кар’ера, капiтал, вiлли, авта». Вона обрала шлях, що обiцяв свободу i незалежнiсть, а це було можливо тiльки в разi зречення своеi належностi до другоi статi: «…з мене нiколи не буде доброi жiнки, але навiть доброi коханки. То ж я без статi». Своi сексуальнi пориви героiня трактуе як раптове хвилинне фiзiологiчне збудження, скороминуще подразнення, вiдмовляючись тим самим вiд реалiзацii у традицiйно жiночий спосiб. Лена – художник-модернiст. Рафiноване мистецтво вимагало вiд неi самопосвяти, його важко поеднати з патрiархальними життевими ролями жiнки, вiд яких героiня вперто вiдмовляеться: «Я не та гола жiноча матерiя для постелi, для кухнi, для пологiв, для мадонности». І хоч головний сюжет ii картин – жiнка, котра народжуе, все-таки для малярки це тiльки далека, внутрiшня, атавiстична туга: «Я могла б також родити. Моя бiологiя цiлком в порядку… Але я, моя психологiя до цього не достосована. Мое покликання. Моя мрiя… моi примхи… Це моя доля. Призначення. Приречення». У. Самчук заговорив про психологiю, покликання, мрiю, призначення i приречення новоi жiнки, сильноi жiнки епохи атому. І коли Павло хотiв бачити у нiй тiльки Єву, то не врахував ii наполегливого мовчання i невмолимого заперечення всього патрiархального. Інша (Катруся), як Пра-Єва, переконливо виконала трафаретну сцену з яблуком i виказала готовнiсть за третiм, четвертим i п’ятим роздiлами Мойсеевого Буття прочитати всi подальшi.

Катруся народжена, аби стати турботливою господинею, берегинею домашнього вогнища, вiдданою коханкою, тобто справжньою мiцною дружиною. Ще до одруження з Павлом вона прибирала його мешкання, готувала вечерi, лишала пiд подушкою або на столi романтичнi писульки, стелила постiль так, нiби то був вiвтар. Вiд усiх Катрусиних талантiв вiяло запахом подружжя, родинного затишку, материнства. Їi патрiархальнi чесноти творили дисонанс дивовижним принадам Лени, цiеi жiнки-таемницi. Павла ж бiльше хвилювала й iнтригувала загадка, яку вiн прагнув розкрити. Можливо, не стiльки сама таiна, скiльки процес ii складного осягання. А тому Катруся з наперед-заданою-патрiархальною-передбачуванiстю ще деякий час лишалася поза його увагою.

Любов до малярки стала неповторною подiею в духовному життi головного героя роману. Усi його почування забарвленi почуттям, яке було не тiльки найпотужнiшим мотором його бажань, а й запорукою, що забезпечувала повноту iснування Павлового «я». Нестримнi переживання викликали переключення позитивних почувань молодого чоловiка з обраницi на все, що було з нею пов’язане, особливо це вiдчутно в еволюцii ставлення Павла до модерного живопису, яким захоплювалася Лена. Почуття до загадковоi й екстравагантноi жiнки стало важливою рушiйною силою перетворень предметного свiту. Головний герой будуе власний дiм, плекае здичавiлi яблунi, розбивае квiтники. Навеснi у нього «цвiло навiть камiння». Кохання – це та всевладна творча сила, яка спонукае Павла до вибору активноi життевоi позицii i до «здобування» свiту.

Головний герой переживае справжню пристрасть, занурюеться у романтичну атмосферу ностальгiйноi, засадничо легкоi музики, примiтивних фiльмiв про любов, томливих, завантажених сексом романiв, мелодiйно-млосних i кабалiстично-натхненних вiршiв. Йому все видавалося «надреальним, надфiзичним, наддоторкальним, почував себе не на твердiй грудi земного пiдложжя, а у висотах i надвисотах неуявного хаосу й безконечного всесвiту. Такого сакраментально дурного положення не видумати i не виказати найбезглуздiшому фантастовi, навiть коли ми лежимо десь пiд плотом, залитi алкоголем. Немае бо шаленiшого оп’янiння, як оп’янiння власною кров’ю». Пристрасть до жiнки наповнюе Павлове життя вагомим смислом i значимiстю, хоча автор трактуе ii в суто античнiй традицii як недугу, немiч, паталогiю, гангрену, що примусила головного героя «стати подразненим, настороженим, невротичним, перевантаженим бурхливими iмпульсами». Пiдхоплений хворобливим станом та еротичним жаданням, почуваючись Колумбом, Павло прагне розкрити таемницю жiночоi плотi, вiн мае претензii не до Лени як особистостi, а до ii «очей, уст, грудей, стегон, поглядiв». Закоханий прагне насолоди – цiлком тривiальна ситуацiя. Ще наприкiнцi 30-х рокiв ХХ столiття Д. де Ружмон розрiзняв пристрасть-страждання i пристрасть-насолоду. Видатний швейцарський мислитель нарiкав на надмiрне захоплення книгами i фiльмами, на iдеалiзовану еротику i на втечу вiд механiзованоi нудьги, що надмiр оспiвували тiльки втiху. Внаслiдок цього людина почала вбачати у цьому обiцянку наповненiшого життя, силу, яка може перетворити дiйснiсть у щось, що iснуватиме поза межами щастя i страждання, у палке блаженство. Вона розучилася вiдчувати все, що е стражданням, натомiсть утiшаеться всiм, що е насолодою[3 - Ружмон Д., де. Любов i захiдна культура / Д. де Ружмон; пер. з фр. Я. Тарасюк. – Львiв: Лiтопис, 2001. – С. 14–15.].

Блаженство i втiху першопрохiдцю обiцяло пiдкорення цiлини, океану, гiрського потоку, тобто всього, що зберiгало на собi печать таемничостi, незайманостi, дикостi. Павла Данилiва приваблювала широта i глибина води, ii пасивна жорстока могутнiсть, ii будуюча i руйнуюча стихiя, ii життедайна i смертоносна сила. Нiяке iнше почуття не врiзалося так гостро i глибоко в його чоловiчу природу, як почуття води та ii незбагнутоi дii. У всiх мiфологiях свiту вода становить пасивну первiсну матерiю жiночоi iстоти, з якоi за допомогою плодотворного доторку чоловiчоi iстоти виникало нове життя. Цей анiмiзм, на думку С. де Бовуар, особливо запав у серця чоловiкiв. Для моряка море – небезпека, пiдступна жiнка, яку важко здолати, але яку вiн плекае у своему прагненнi покорити. Для альпiнiста гора – сповнена гiдностi, норовлива, незаймана i зла дiвчина, а вiн, ризикуючи життям, волiе пiдкорити ii[4 - Бовуар С., де. Друга стать: у 2-х т. / С. де Бовуар; пер. з фр. Н. Воробйовоi, П. Воробйова, Я. Собко. – Киiв: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 165–166.].

Героя роману «На твердiй землi» вабить океан – разюча близькiсть води, неба, гостра межа життя i смертi, разом iз тим – всеохопне почуття вiдокремленостi людини у Всесвiтi. Павло жадае гри з небезпечними силами природи, втiленням якоi для нього е Лена, прагне сексуальноi втiхи. Це голод, що вимагае потамування. І що гострiше герой вiдчував «жагу розогненого бика», то iнтенсивнiше шукав спосiб заспокоiти ii. Сексуальну гру, насолоду, сп’янiння, екстаз вiд близькостi У. Самчук передав у вишуканих, лiричних, по-чоловiчому стриманих, подекуди вiдвертих картинах: «Як це чудово скомпоновано, коли б’ють громи i шумить вода – стихii, освiтленi мiльйонами амперiв сяйва у славi неперевершеноi казки Богом даноi землi, сонцю, планетам, людинi. Гарячi, мокрi, з болями й скреготом зубiв люди можуть дихати справжнiм вогнем викресаного з крови силою наших грудей, розбитого тiла i гостро колючого насiння, що вириваеться з нутра утроби». Неповторна атмосфера акту кохання завершуеться перемогою божества чоловiчоi статi: «Наша пристрасть розгорiлася i не могла заснути. Це вже пожежа пiд час посухи, це злива вогню».

Почуття головного героя до художницi, подiбно до будь-яких людських переживань, суперечливе, у ньому нерозривно поедналися свiтло i морок. У. Самчук зобразив, як Павло ледь не фiзично вiдчувае неяснiсть, що постiйно зринае мiж ним i коханою. Усвiдомлення того, що Лена повсякчас грае роль, не свою, фальшиву, кимось накинену, не дае спокою. І коли на початку гра бурхливих демонiчних сил (героiню порiвняно з янголом, скинутим з неба на землю) iнтригувала, приносила насолоду, то згодом почала вимагати завершення. Павло визнавав себе звичайним чоловiком, для якого особливо важливими були стандартнi, загальноприйнятi iдеали: «…я, моя жiнка, моi дiти, мiй дiм». Вiн вiдродив у собi заколисаний советською дiйснiстю iнстинкт власностi i «доброго мiщанства». Вiдтак зримо постала дилема, на одному полюсi якоi були Лена i пiдхмарний замок, на iншому – Катруся, будинок, фiрма, словом, свiт, у який Павло почав уже вростати. Спопеляюча пристрасть i фiлософiя власного «гнiзда» були непоеднуваними цiнностями у Павловому життi. Внутрiшне протистояння мiж уявним i реальним породило двоiстiсть у почуваннях.

Павло Данилiв прагнув небезпеки, i вiн отримав ii, отримав небуденну гру, що вражаюче рiзнилася вiд звичних повсякденних справ. Вона являла собою вигаданий свiт, нове буття, що iснувало паралельно зi свiтом реальним. Ця гра вiдбувалася заради себе самоi, заради задоволення, заради «тiла, гарячого дихання, пристрастi», що загострювали це задоволення. Павлове роздвоення мiж бажаною грою i реальними потребами яскраво проступае у сценi уявноi розмови з «темним двiйником», котрий з’явився з глибин його психiки. Беззубий демон з чорною люлькою нашiптуе, що вибору немае: «Можливо, наша планета також хотiла б зiрватися зi свого ланцюга i полетiти, хто зна куди, вiльною пташкою, але вона мусить, як сторожовий собака, кружляти на прив’язi, яку iй хтось визначив». Для Павла «ланцюг» визначений ним самим. Його намiр затверднути в певнiй формi вимагав власного «гнiзда» з усталеним космiчним ладом. І, за традицiйними законами, у ньому мала б з’явитися жiнка-берегиня. У всякому разi чоловiк готуеться до цього.

Талант, краса, загадковiсть робили Лену привабливою для Павла, вiн дедалi гострiше почувався власником цiеi жiнки, хотiв мати ii тiльки для себе, навiть узяв на себе обов’язки з улаштування ii робiтнi. Вiн упорядкував простiр для майбутнiх символiчних полотен художницi, покладаючись на свiй чоловiчий смак i патрiархальний досвiд. У тiй половинi, де мiстилася майстерня, були зосередженi всi домени господинi дому: будуар, кухня, iдальня, ванна, майбутня дитяча кiмната. Таке впорядкування простору, на думку головного героя, мало б стати втiленням омрiяного «раю». Однак вiн не рахувався зi смаками обраницi, i недопасованiсть будинку до вподобань художницi пiдкреслено в романi кiлькома деталями: зовнi боковi стiни з великими вiкнами i трохи похиленим на один бiк дахом вносили у загальний вигляд споруди дисонанс, а пусте ателье виглядало лишень незграбною кiмнатою. «Не для мене, – резюмувала Лена. – Замале, затiсне, заблискуче». Вона не могла триматися однiеi точки опори, ii не приваблював космос, а манив хаос, як це видавалося Павловi. А його потреба подолати «бездомнiсть» i «безпритульнiсть», концепцiя «твердоi землi» потребували не химерностi й екстравагантностi, а постiйностi та надiйностi. Ось чому для Павла все завершилося жорстоко-педантичним зарученням i формальним весiллям iз Катрусею. Лена була квiнтесенцiею духовних та естетичних поривiв героя-iнтелектуала, Ізольдою його снiв, найпотаемнiшою ностальгiею. Водночас вона стала втiленням плотського духу чи задоволення плотського голоду, iнструментом тiлесноi насолоди. Павло страждае через усвiдомлення протирiччя, через нестерпну напругу розуму, який живе цим протирiччям i який однаковою мiрою прагне i втiхи, i реалiзацii омрiяного iдеалу. Одруження з Катрусею стало компромiсом зi свiтом, у який вiн вростав.

Отже, у романi «На твердiй землi» перемагае патрiархальна мiщанська мораль, що трактуеться письменником як позитивна рiч. Це мораль продовження роду людського i розвитку суспiльства. Шлюб е втiленням рiвноваги (а саме цього прагнув Павло!) i стабiльностi, у ньому Самчуковi героi вбачають красу, поезiю, традицiю. У шлюбi, на думку письменника, захована надiя на щастя. Загальне визначення цього феномену знайти доволi складно, однак увага письменника до серйозноi фiлософськоi проблеми не була випадковою. Їi актуальнiсть для багатьох украiнських емiгрантiв обумовлювалася вiдсутнiстю продуктивноi програми побудови щасливого людського життя в умовах вимушеноi емiграцii. На питання «чи е щастя?» устами головного героя письменник вiдповiдав: «…е. За далекими свiтами, за глибокими морями, за високими горами», наголошуючи тим самим на невловимостi, iлюзорностi цiлковитоi задоволеностi буттям-у-свiтi. Людина постiйно прагне здобути щастя, що для У. Самчука було цiлком природним, хоча й суперечливим, оскiльки великого щастя людина боiться так само, як i великого нещастя. Одного – щоб не згубити, iншого – щоб не знайти. Чи е формула щастя? Можливо, це багатство, кохання, родина, здоров’я, краса? Самi по собi, та й навiть у поеднаннi названi цiнностi щастя не дають. Тiльки «баланс вартостей – баланс нашого щастя». Поняття балансу в Самчуковому визначеннi сутностi щастя е центральним. Із тих кiлькох значень, що iх мае це слово, найбiльш придатним для розумiння мислительних побудов письменника слiд вважати одне, що означае гармонiйне спiввiдношення елементiв у будь-якому явищi. Це спiввiдношення певних цiнностей, якi людина може обирати сама. У. Самчук дае простий рецепт, суть якого полягае у пошуку синтезу вартостей, у досягненнi iхньоi дiйовоi рiвноваги. Коли ж не вдасться досягнути бажаного балансу, цiнностi втратять силу, «i ми зависнемо в порожнечi збайдужiння». Байдужа людина не тiльки нiколи не стане щасливою, вона того щастя i не прагнутиме.

«Тверда земля» змушуе Самчукових героiв жити у злагодi й рiвновазi з навколишнiм свiтом. І то не з чийогось примусу чи наказу, а цiлком добровiльно, за власними бажаннями i вибором. Людина, переконуе письменник, тiсно пов’язана зi свiтом, у якому живе, адже у Космосi немае iзольованих явищ, все у ньому взаемодiе, виконуе свою свiтову роль. Закони «твердоi землi» спонукали У. Самчука поеднати три сторони трикутника: кохання – шлюб – щастя. Не випадково втiленням «запашноi рожевоi радостi i запашного рожевого щастя» у романi стала Марта – одружена жiнка, у долi якоi кохання i шлюб взаемосправдилися. Автор вiдстоював абсолютну нагальнiсть реставрацii основ патрiархальноi сiм’i, адже шлюб – iнституцiя, яка призначена тривати i протистояти соцiальному хаосу. Вiн виконуе завдання зi збереження роду людського, а разом з тим поеднуе любовну втiху двох статей i щастя. Улас Самчук повертався до узвичаених норм i моделей поведiнки, за якими, на його думку, людина ХХ столiття вчилася б мистецтва кохати i мистецтва бути щасливою. У цьому планi його творчiсть, перефразовуючи тезу С. Павличко, може стати «полем гендерноi боротьби».



    Ірина Руснак
    (Вiнниця – Киiв)




На твердiй землi



We measure history by its catastrophes, we recall the weather by its storms, but the periods of peace and joy – who can describe them?

    Hugh MacLennan[5 - Ми вимiрюемо iсторiю за ii катастрофами, згадуемо погоду ii бурями, але перiоди миру та радостi – хто iх може описати? (Х’ю Макленнан; Hugh MacLennan; 1907–1990).]


I

Коли я наважився на цю карколомну авантюру – набути власний будинок iз шести кiмнат з пивницею, за дванадцять тисяч i сiмсот доларiв, маючи на контi Королiвсько-Канадського банку всього лиш тисячу сiмсот готiвкою, – менi здавалося, що я наважився як не на справжне самогубство, то в кожному разi на якусь довiчну каторгу, з якоi не було вороття. Це коштувало менi не тiльки багато доларiв, але ще бiльше безсонних ночей, нiби я збирався ограбувати банк, або виконати атентат. Причин для цього було чимало, а головне – що пiсля довгого одiсейного блукання по широкому, розбурному свiтi, я ступив нарештi на тверду землю великого, спокiйного континенту з його iншим, вiдмiнним ладом, до якого я не мав доступу i на гранi якого стояв грiзний, вогненний напис: Небезпека! Вступ заборонений!

Але я вiдважився ту заборону порушити, жереб кинуто, i ось я вперше за всi своi тридцять вiсiм рокiв життя зробився власником пречудного кусника нашоi планети, тридцять два фути широкого, сто вiсiм довгого, пiд кокетливим горбиком звивистоi вулицi Глен, де пишався в захiдному сонцi, на два поверхи, «мiй дiм – моя фортеця»[6 - Мiй дiм – моя фортеця (англ. My home is my castle) – англiйська приказка.], з верандою колонiального стилю, до якоi вiд хiдника вело тридцять двое не дуже надiйних, бетонових схiдцiв.

На початку цей дiм i ця фортеця уявляли собою лишень мiстерiйно занедбану порожнечу з атмосферою запаху тютюну, правдоподiбно «огдену», зi стелями, розписаними примарними розводами, якi понуро, кожноi хвилини, погрожували звалитися на голову, з помостами, якi мало чим рiзнилися вiд звичайного хiдника на вулицi, i кухнею, у якiй, можна припускати, замiсть варити iжу, тридцять рокiв кували кiнськi пiдкови.

Агент продажу реальностей новозаснованоi, але вже вiдомоi агенцii «Снилик i Ко», з вулицi Дандес-Захiд 33, якого я просив щось подiбне для мене вичарувати, виконав свое завдання зразково i тим самим заощадив менi принаймнi двi i пiв тисячi готiвкою.

Бо засадничо, мiй дiм (дозвольте на майбутне його так величати) робив цiлковито вдовольняюче враження, мiстився в непоганiй частинi мiста, поблизу Гай-Парку, не позбавлений фантазii в топографii, два, спереду i ззаду, травники, залишки квiтника, пара тiнистих дерев, а головне, вище на взгiр’i за межею, справжнi джунглi флори i фавни, де, крiм дубiв, берез, сосон та iншоi рослинности, водилося також чимало сiрих, ледачих ракунiв, якi лазили поруч з домашнiми котами, перiстих, кокетливих скунксiв, якi тероризували йоркширських пуделiв i цiлi зграi сiрих та бурих вивiрок, якi, мов блохи, стрибали не тiльки по деревах та телефонних дротах, але також по кухнях та iдальнях.

Пернате населення цього строкатого царства було заступлене не менш вражаюче. По травниках, куди не глянь, трудилися заприсяженi, невтомнi ловцi-молодцi всiлякого хробацтва, добродушнi робiни, як фурiя налiтали зграями расовi iмперiалiсти i агресори темно-бурi шпаки, мiж галуззям молитовно перегукувались, у своiх пишних червоних сутанах, педантично-важнi чубатi кардинали, на телевiзiйних антенах рiзко i зловiще скреготали синюхи i багато iнших дивовижних крилатих сотворiнь, мiж якими особливо визначне мiсце займали рiзнобарвнi колiбрi, якi, час вiд часу, блискавично з’являлися, обцiловували кожну квiтку i так само блискавично зникали.

А коли додати, що в зарослому кленовим гаем, давноневживаному гаражi сусiдки Грiнвуд, водилося кiлька осячих гнiзд, а пiд моiм столiтнiм дубом за хатою незалежно i гордо росли червонi з бiлими крапками мухомори i височiла темно-бура пiрамiда муравлища – картина буде завершена. Бракувало хiба iндiян-сиуксiв[7 - Індiани-сиукси – корiннi жителi Пiвнiчноi Америки, племена войовничого характеру.], якi б вийшли з пралiсу сусiда Фiцджеральда[8 - Фiцджеральд Френсiс Скотт Кi (англ. Francis Scott Key Fitzgerald; 1896–1940) – американський письменник, представник «втраченого поколiння».], отаборилися на моему травнику, розложили багаття i пiд звуки тамтаму почали танцювати своi загрозливi гугi-бугi[9 - Гугi-бугi – танець бугi-вугi (англ. Boogie-Woogie), популярний у Європi впродовж 40–60-х рокiв ХХ столiття.].

Така картина далебi могла проймати i найчерствiшого суб’екта, особливо коли западала нiч i з-за побитоi громами сосни на пригiрку висувався щербатий диск мiсяця пiд гiмни мiрiядiв цвiркунiв, якi нагадували дикий захiд, ковбойськi фiльми, Гарi Купера[10 - Купер Гарi (англ. Gary Cooper, 1901–1961) – оскароносний американський актор.] i гавкання койотiв.

І подобався менi не лишень краевид, настрiй, довкiлля, а також весь, його величнiсть, дiм, бо ж це значило не тiльки «дах над головою», не тiльки «домашне огнище», а також копальню золота, бо ж мiж моiми генеральними операцiйними планами, був ще й такий, що для свого особистого вжитку я беру одну, щонайбiльше двi кiмнати, а решту житловоi площi вiддаю в комiрне, що за моiми математичними обрахунками мусiло покрити всi моi будинковi витрати, включно з податком мiськоi управи. Пiсля цього я мав би жити на планетi як спадкоемний паразит, зовсiм задурно, у просторi двох кiмнат з трьома вiкнами i рiзними вигодами, гiдними будь-якоi капiталiстичноi акули.

Але дорога до цього зворушливого парадизу проходила досить тернистими мiсцевостями: весь той дiм, цiле те огнище i славетна копальня золота, вимагали не лишень захоплення, а також поту i крови. Критий зеленими квадратиками папи дах над головою, невiдомо яким правом, дозволяв опадовим стихiям просякати до верхнiх кiмнат i розписувати по iх стелях фрески, гiднi фантазii помпейських майстрiв, а його ринви, як тiльки полив перший дощ, спричиняли на всi боки такий водоспад, що до деякоi мiри нагадував Нiагару. Не маючи нiякого досвiду з нiякими дахами, я також не мав зеленого поняття, що в таких випадках треба робити. Менi завжди здавалося, що всi дахи, яких стiльки набудовано по всiй землi, красуються собi мiж небом i землею, як тi птахи небеснi, що пiклуеться ними сам Господь Бог, а iх власники розкошують собi пiд iх благодатним покровом i покурюють люльку з «огденом».

Щойно аж тепер i на власнi очi я побачив i я переконався, що це соцiально-фiлософське питання виглядае аж не так iдилiйно. Стiни, стеля, помости, ринви, накриття, сходи включно з пивницею i убиральнею обступили мене зо всiх бокiв, «як та чорна хмара», не давали пiльги нi вдень, нi вночi, вимагали ремонту, незважаючи на сумний факт, що мое конто в «Роял-Кенедiен» безнадiйно iзсякло i нiчого не залишалося, як надолужити його моiм власним кривавим потом.

О, той дах i тi ринви! І хто iх таких вигадав? Першим моiм природним вiдрухом було вдатися до вiдповiдних майстрiв цього дiла i вiддати цiлу цю морочливу проблему у iх досвiдченi руки. І дуже до речi, на це навинувся один мiй знайомий, старий емiгрант, поважний громадянин, власник будинку i тягарового авта «Дженерал моторс»[11 - Дженерал моторс (англ. General Motors) – американський автомобiльний концерн.] з Оттави, який саме цим дiлом займався. Я, розумiеться, представив йому весь мiй клопiт, вiн уважно досвiдченим оком позирнув на дах, кiлькакратно обiйшов весь будинок, вiдходив на вiддаль, дивився з перспективи, мов би на абстрактний малюнок, похитував загадково головою, прицмокував зловiсно язиком; я, розумiеться, слiдкував за кожним його магiчним рухом, мое серце, розумiеться, боляче завмирало i майже завмерло зовсiм, коли мiй експерт, з виглядом чародiя, вирiк свое остаточне рiшення: причина злочинного дiяння моiх ринв таiться в тому, що весь той будинок, коли дивитися на нього спереду, похилений на доброго пiв iнча на правий бiк. Така прецизна докладнiсть цiеi експертизи викликала у мене зрозумiлу пошану до ii майстра, а разом з цим спричинила наглу панiку, бо ж чи не значить все це разом, що весь той будинок безнадiйна тандита, пiзiйська вежа[12 - Пiзанська вежа (iтал. Torre pendente di Pisa) – дзвiниця Собору Санта-Марiя Ассунта в мiстi Пiза (Італiя), вiдома своiм нахиленим виглядом.], кандидат на руiну, i що втиснули менi його несумлiннi агенти, як гнилi яйця, та чи не прокинуся я одного разу пiд його звалищами, як кiт, який залiз у невластиве мiсце i обвалив на себе склад череп’яних горшкiв. Я обережно висловив своi сумнiви експертовi, на що вiн, з авторитетним виглядом, мене потiшив, що для песимiзму нема причин, бо, мовляв, коли вiн простояв в такому виглядi три десятки рокiв, вiн зможе простояти i ще стiльки i що тут залишаеться – дати новi ринви i пiднести правий бiк на пiв цаля вище.

– А скiльки б це коштувало? – поквапився я запитати.

– О… – казав той, розтягаючи кожне слово, – коли брати дiло поважно i зробити, як слiд… О! Сто двадцять…

– …долярiв? Сто двадцять… Чекайте, чекайте… Це щось… – Я замовк.

Це, мабуть, щось справдi не те. Я не мав нi стiльця, нi горшка, в моiй кишенi… Словом – звiдки вiзьму сто двадцять доларiв на такi другоряднi, тридцять рокiв задавненi справи i коли та вода свобiдно лилася стiльки часу – хай ллеться далi, не буду iй перешкоджати. Я розпрощався з експертом дуже чемно, подякував дуже щиро, а заразом з дуже виразним намiром не турбувати його бiльше.

Одначе тi триклятi ринви отруiли весь мiй спокiй, особливо, коли я вертався з нiчноi змiни i мусiв хоч трохи заснути; чортовi ринви, без огляду на втому, зривали мiй сон i хоч-не-хоч я мусiв ними бiльше цiкавитись, нiж небезпекою атомовоi бомби. Я виходив на оглядини, я наподоблював експерта, вдивлявся спереду i ззаду… Знизу, розумiеться, не багато побачиш, треба б вилiзти на дах, а це значило – як-не-як, а два поверхи, до того не було драбини, а ще до того – що б я порадив, коли б вилiз наверх? Коли треба все мiняти, пiдносити на пiв цаля – вагання оправданi. Лишень через мою дурну i вперту вдачу, мене зачепили за живе, я все-таки заризикував, а що не мав драбини (голота хитра на вигадки), я використав вiкно убиральнi, яке дуже доречно виходило на дах сусiда, звiдки без труднощiв можна потрапити куди слiд.

Вiдповiдно причепурившись, озброiвшись генеральним знаряддям, молотком i обценьками, без яких я не сiдав навiть снiдати, витиснувся бочком крiзь вузьке вiкно, подряпав до крови носа, викарабався на сусiдський гарячий, як сковорода, дах i моi злочиннi каналii ринви опинилися перед самим моiм носом у всiй своiй первобутнiй подобi. І що я побачив? Моi ринви по вiнця заваленi гнилим листям, залитi водою, що в них посходили клени i можливо навiть водилися дикi качки. З пересердя я забув своi страхи, перелiз на свiй дах, навколiшках обслiдкував усе довкруги i пiсля цього почувався далебi не гiрше, нiж дослiдник Стенлi[13 - Стенлi Генрi Мортон (англ. Henry Morton Stanley; 1841–1904) – валлiйський журналiст i мандрiвник, першовiдкривач рiчки Конго в Африцi.], який вiднайшов початок рiки Конго.

Я абсолютно й незаперечно ствердив, що моi ринви давно обiрвали будь-якi дiловi стосунки з рурою, яка, у свою чергу, була старанно забита всiляким добром, включно до якогось дитячого черевика i залишкiв мертвого птаха. Вимагалося негайноi операцii, i я мусiв ii негайно виконати.

І я без надуми взявся за дiло. Великого мистецтва не вимагалося. Звичайною голою рукою я звiльнив ринви вiд вiкових нашарувань органiчних i неорганiчних пород, ручкою молотка пробив вхiд до рури, i на мое радiсне здивування застояна вода полилася до рури з таким щирим плюском, нiби ви одного соняшного ранку вiдчинили клiтку i випустили зграю ув’язнених птахiв. За кiлька хвилин моi обездоленi ринви пишалися чистотою, моi руки, обличчя й сорочка нагадували смаровоза, а сам я, коли знов опинився внизу на твердiй землi, був гордий, нiби еспанський матадор, який перемiг найсильнiшого бика.

А коли прийшов черговий дощ, я з приемнiстю ствердив, що вода з мого даху захоплено стiкала законними дорогами, не зраджуючи нiяких ознак спротиву, а ще згодом я мав шану ствердити, що достойний будинок був невинно обвинувачений, що вiн стояв бездоганно, а що вислiди експерта з Оттави були звичайним наклепом.

Пiсля цього я внадився на той дах, нiби до парку на прогулянку, я полюбив цю благородну мiсiю рятування занедбаних i занепалих, я безоглядно полював за кожною пiдозрiлою щiлинкою, несамовито замазував все таке асфальтом, аж поки весь той дах не став плямистий, як леопард, а стеля не звiльнилася вiд втручання стихiй i зовсiм висохла. Перша рiшальна i безперечна перемога була за мною.

Але далеко не остання. Усi моi п’ять кiмнат, убиральня, кухня, пивниця i навiть сходи вимагали допомоги. І то негайноi, бо ж вiд цього невмолимо залежав успiх усiх моiх господарських затiй. Час не стояв на мiсцi, вiдсотки невблаганно росли i по-хижацьки пожирали всю мою платню на фабрицi чоколяди «Равнтрi»[14 - «Равнтрi» (англ. Rowntree’s) – британський кондитерський бiзнес, вiдомий у всьому свiтi своiми виробами Chupa-Chups, Milky Way, Kinder Surprise, Kit-Kat, Nutella.]; я мусiв негайно поробити всi можливi заходи, щоб уникнути цiлковитого провалу. Бо ж, як сказано, ввесь мiй нижнiй поверх, а також поважна частина верхнього були остаточно й ритуально призначенi в жертву боговi наживи й добробуту, але це могло дати ефект лиш тодi, коли там все заблищить i засяе всiма барвами веселки.

Годi справдi вгадати, хто були тi суворi аскети, якi призвели це затишне примiщення до такого консеквентного сюрреалiзму. Коли ми вперше зайшли сюди з агентом, тут було тихо, мрачно i порожньо, нiчого не вказувало на присутнiсть будь-яких мешканцiв цього простору, iсторiя про це також мовчала, а деякi залишки археологii у виглядi черепкiв вазонiв та деякi уривки iероглiфiв по стiнах не казали багато. Правдоподiбно це були нащадки суворих предкiв, напевно, з бородами, не конче соняшного характеру, для яких задимлений ватран, порядна люлька крутого бакуну, добра чарка «Скол»-у спричиняли багато бiльше насолоди, нiж естетика й гiгiена.

Деякi натяки на вияснення ситуацii вносили, як сказано, залишки древнiх написiв, ось як «Джюлiет» зi серцем, пробитим стрiлою, накресленi крейдою зi зовнi пiд кухонним вiкном, як таке ж «Дейвiд» з таким же серцем i такою ж стрiлою видряпанi на цеглi веранди. Таких сердець i таких стрiл, переважно майже затертих часом, зустрiчалося бiльше, i це могло створювати легенди про лицарiв, закованих у панцерi, про закоханих красунь у замкових вежах i взагалi про любов, молодiсть, щастя навiть у цих суворих клiматах.

І можливо, мое втручання до цього свiту романтики не було виправдане. Я, наприклад, озброювався щiтками, шкарабульцями, фарбами i як тiльки приходив з роботи, чи ввечерi, пiсля денноi змiни, а чи рано, пiсля нiчноi (моi змiни мiнялися що три тижнi), я одразу наряджався у одяг жреця i мiстерiя перезмiни клiмату починалася.

Було лiто, термометр показував переважно понад 80 Фаренгейта[15 - 80 Фаренгейта – 26,6


Цельсiя.], безнастанно пились «севен-апи»[16 - Севен-ап (англ. «7Up») – подiбний до сучасного спрайту лимонно-лаймовий безалкогольний газований напiй без кофеiну. Вiдомий вiд 1929 року.], лились поти, найхоробрiший iз зулусiв не мав краще розписаного, нiж мое, лиця, паркети були встеленi «Дейлi Старами»[17 - «Дейлi Стар» (англ. «Daily Star») – щоденна британська газета чуток, плiток i сенсацiй, що виходить вiд 1978 року.], заставленi бляшанками «Старляк Пейнтiв»[18 - «Старляк Пейнт» (англ. Star lake Paint) – назва малярськоi фарби.], нi одна з моiх поклонниць не могла б повiрити, що цей брудомаз е той самий дендi, якого звикли бачити у найкращих одягах найкращих фiрм.

Зате по двох чи трьох тижнях такого дiяння весь мiй нижнiй поверх i частина верхнього направду сяяла чистотою аптечноi склянки, кухня нагадувала наречену у бiлому вельонi, готову пiд вiнець, вiтальня пишалася кольорами «дрифтвуд-у 162» (фахiвцi це знають), iдальня сяяла барвами оливкiв, гол оздобився шпалерами пiд стару бронзу, а верхня спальня соняшними красотами «саншайн 54». Не рушенi зiсталися моi власнi покоi – господар може зачекати, але поза тим не забуто нiчого. Все довкруги блищало, радiло, смiялося.

Залишалося – заповнити все це життям, найкраще б парою молодих, бездiтних, без собак, котiв i канаркiв людей – вимоги, як бачите суворi, але наш модерний, рафiнований час не визнае сентиментiв, вiн важить вартостi цифрами, вигодами, як мав сказати один фiлософ, що модерна людина це синтеза бетону, нейлону, нiкотину, у якоi почуття й спiвчуття заступленi примхами, димом i алкоголем. Не переконаний, чи це справдi так, любимо перебiльшення, але якась частина цiеi фiлософii, можливо, виправдана, бо менi самому не раз настирливо видавалося, що вiд певного часу мiй будинок i я сам втiлилися у одну химерну iстоту, у якiй моi нерви i його цегла починали жити самостiйним ритмом i творити якiсь своерiднi токсини щастя. Не маю дiла з нiкотиною i не люблю диму, але в таких обставинах, не знаю чому, сама собою напрошуеться добра гаванська цигара, яка б доповнила упокорюючi пристрастi бетону й нейлону i тим самим сприяла б вростати у твердiнь новоi землi на новiй плянетi.

І нарештi «фiнiс коронат опус» – драма вiдогралася, завiса спадае, перший роздiл моеi патетичноi сонати закiнчився iдiлiйним фiнале.


II

Якийсь, здаеться, китайський мудрець мав сказати, що для того, щоб зробити тисячу миль дороги, необхiдно зробити один перший крок – мудрiсть очевидно незаперечна, але iнший жидiвський мудрець, бiблiйний цар Давид, додав до цього, що «шляхи твоi, Господи, неiсходимi i мудрiсть твоя незбагнута».[19 - Тут згадано один з висловiв давньокитайського фiлософа Конфуцiя (551 до н.д. – 479 до н.д.): «Шлях в тисячу миль починаеться з одного кроку».]

Проходимо не тисячу миль, проходимо десятки й десятки тисяч, шукаемо свого мiсця i ось знаходимо його пiд горбиком, записане на вас у актах адвоката Гуменного. На цьому мiсцi стоiть невелика споруда з дверима i вiкнами. У нiй ви маете право сидiти, спати, iсти, читати газету i мати тривалу адресу, на яку посилатимуть вам рахунки, пакунки i листи зо всiх континентiв свiту. Мiсце, яке ви вважаете своiм.

Зрештою, я завжди подивляв i любив будови, ще з часу, коли будувались вони з сiрникiв, патичкiв, пiску, болота на спiлку з мамою в iмперii дитячоi уяви. Пiзнiше захоплювався ними i в книжках, i в життi, у великих мiстах, у малих селах, як у себе дома, так i далеко поза домом. І однаково, чи це були древнi таемничi замки, незбагнутi пiрамiди, розкiшнi палаци, а чи просто стрункi теперiшнi мешканевi i немешканевi споруди, якими обросла, як губками, цiла планета.

В зарисах будови таiться мiстика людського серця, вибухова сила душi, напруженiсть м’язiв, це нарештi фiлософiя безконечно видозмiнного пульсування таемничих законiв, що приковують нас до землi на самому днi атмосфери. Ми, як полiпи, прилипаемо до тiла планети, вгризаемося в ii твердiнь, обкладаемось мурами, стiнами, дахами, щоб протиставитись велiнню стихiй i ворожостi протидiяння. Разом з домом виростае в нас i бiля нас безпека, сила, твердiсть, оборонна наснага.

У моiй уявi всi матерiальнi споруди, чи були спорудами людей на землi, чи коралiв у водi, чи птахiв на деревах, чи звiрят пiд землею, будили такий же подив, як споруди атома, космосу i цiлого всесвiту.

Я жив у однiй системi пробiркового життя, у якiй людинi засадничо вiдiбрано право дому. Цю привiлею iнтимного, особистого, радiсного будування дитини, людини, комахи, птаха присвоiла собi збiрна, обезличена кабалiстично-нетерпима iстота, яка обернула будiвництво у камiнь i бетон, а мешкання у «житлову» i звузила його до кiмнати, пiвкiмнати, а чи просто мiсце на лiгво. Мiльйони майстрiв будiвництва опинилися поза межею будування, прикованi на все життя до холодноi, безобличноi доктрини.

До цих мiльйонiв належав також i я. Будова для мене була мрiею, я нiколи не жив у помешканнi, я нiколи не сягав поза одну кiмнату, я тридцять вiсiм рокiв затратив в тузi за мiсцем людини.

І, здаеться, щойно тепер на цьому мiсцi пiд горбиком я перемiг цю тугу. Це чиста, справжня, намацальна реальнiсть. За певну кiлькiсть рокiв я звiльнюся вiд боргiв i стану неподiльним паном цього, закрiпленого за мною законом Божим i людським, мiсця. Я витисну свою форму, засную родинну сiтку i дам нащадкiв.

А тим часом, пiсля початкових крокiв моеi блискучоi комерцiйноi операцii, на мене насторожено чигали новi драпiжнi завдання. Я належав до секти «Дi-Пi»[20 - Дi-Пi (англ. Displaced Persons, D.P.) – табiр для перемiщених осiб у Захiднiй Нiмеччинi, окупованiй пiсля завершення Другоi свiтовоi вiйни американськими, британськими i французькими вiйськами. Через такi табори пройшов i Улас Самчук.], насильно вирваних, штучно пересаджених, а з ботанiки знаемо, що такi рослини вимагають часу i уваги, щоб пустити корiння в новий грунт i почати нове органiчне зростання.

Я був втомлений, розумiеться… Ще не встиг висохнути пiт попереднiх тижнiв, але разом з цим не хотiлось навiть думати про вiдпочинок. На мене напала пропасниця дiяльности, нiби я потрапив у тенета, з яких намагався як найскорiше вибратись. І прикметна властивiсть: чим бiльше витрачалось на це зусилля, тим сiтка ставала непереможнiшою. Але мене це бавило, я вiдчував насолоду борюкання, в ньому завжди ж таiлась нова несподiванка.

Я займав двi кiмнати – передня з двома широкими вiкнами, з виглядом на вулицю, на забудований протилежний простiр i задня, звернена вiкном на травник, на квiтник, на зарослий пригiрок. І, розумiеться, не мав нiяких меблiв. Цiла моя рухома посiлiсть вмiщалася у двох великих, ще з Европи, валiзах та кiлькох картонових коробках з вiйськових «кер-пакетiв»[21 - Кер-пакет (вiд англ. K-ration) – т. зв. Рацiон K, або iндивiдуальний щоденний харчовий рацiон, введений армiею США пiд час Другоi свiтовоi вiйни. K-рацiон мав три окремо запакованi коробки: снiданок, вечеря, вечеря. Але 1948 р. К-рацiон був оголошений застарiлим; бiльшiсть наявних запасiв були розповсюдженi серед програм годування цивiльного населення за кордоном, зокрема i в таборах Дi-Пi в Нiмеччинi.], i складалася з кiлькох одягiв, пари плащiв, кiлька тузинiв бiлизни i всiлякого iншого майна, а в тому кiлькох десяткiв книг кишеневого видання i пари оригiнальних малюнкiв Лени Глiдерс.

Пiсля мого останнього мешкання при вулицi Маркгам, у будинку, де крiм мене мешкало iнших шiстнадцять душ, мое теперiшне житло справляло враження, нiби я вирвався з Шанхаю на широкi прерii Саскачевану[22 - Саскачеван (англ. Saskatchewan) – степова провiнцiя Захiдноi Канади.]. Я мав стiльки мiсця, що далебi не знав, що з ним робити. Мою коштовну гардеробу непомiтно проковтнула вмурована у стiну шафа, за стола правила скринька вiд мила «Люкс», у меншiй кухоннiй кiмнатi зворушливо красувалась ще одна подiбна меблева споруда «санкiст»[23 - Санкiст (вiд англ. Sunkist Building) – тут згадано восьмиповерхову будiвлю Sunkist Building у Лос-Анжелесi, яка належала компанii з вирощування цитрусових. Протягом багатьох рокiв у цiй будiвлi мiстилась штаб-квартира компанii. У текстi автор використав слово у переносному значеннi – кiлькаповерховий.], на якiй знайшла примiщення електрична, портабельна плитка на два пальники.

Спальню в головнiй кiмнатi репрезентував вживаний, стовчений матрац, розложений просто на пiдлозi i прикритий унiверсальним накривалом вiйськового походження, ще з таборiв, фабрикацii «Меркур Вул Ко» з Фiладельфii.

Харчування, машина для стриження трави, кишка для поливання травникiв, рискалi, лопата, сокира i безконечна черга безконечних потреб i всiляких наглих несподiванок. От хоч би такий класичний приклад: нi з сього, нi з того в туалетi вiдмовилась текти вода… Сам Аллах знае, що там сталося, туалетнi механiзми не вашоi компетенцii, i ви змушенi кликати експерта. Вiн приiжджае пишним фургоном з безлiччю барвистих написiв, входить до вас з виглядом, нiби прибув рятувати вас вiд смерти, заходить до туалети, хвилин десять там чаруе i, вiдходячи, залишае на п’ять доларiв i двадцять п’ять центiв рахунок. Або яка-небудь одна паскудна ганчiрка, яка випадково потрапить до стiчноi рури ватерклозету, наробить вам бiльше халепи, нiж цiла холодна вiйна мiж Сходом i Заходом. Повна пивниця води, все плавае, викликаете пожежну сторожу, з гуком i ревом приiжджае величезна споруда з помпами, вриваються кiлька у гумових одягах i сталевих шоломах дядькiв, починаеться ходження, тупання, помпування i рахунок на 25 долярiв… І так без кiнця. Ванни, крани, електричнi втички, телефон, розваленi сходи, зарослi квiтники, спiзнений молочар, настирливий газетяр… І свiдки Єгови, якi чи не кожного дня, саме коли ви пiсля нiчноi змiни намiряетесь спати, приходять навертати вас на справжню вiру i спасати вiд пекла.

Але питання меблiв можливо найбезогляднiше… Наприклад, валятися в кутi на старому матрацi у своiй власнiй хатi або iсти на скриньцi, яка пахне милом, в наш цивiлiзований, нуклеарно-атомовий вiк, i кому це може iмпонувати… Хтось колись вiдвiдае, котрась з тих поклонниць в капелюсi з вуалькою… i взагалi життя без меблiв не життя, а тому коли я з великими жертвами у одного череватого добродiя на тiй самiй вулицi Маркгам за двадцять доларiв роздобув антикварну, ще з-перед першоi свiтовоi вiйни, канапу, я вважав це за величезне господарське досягнення.

Спочатку я не знав, де ту чудову рiч поставити, дарма, що всi моi кiмнати були порожнi (проблема мiсця, особливо коли його багато, завжди морочлива), але коли я нарештi це вирiшив, я не мiг нею вистарчально налюбуватися. Це була справдi благородна древнiсть, добре збережена, з мiшаним запахом тютюну, поту i собак, яка так доречно заповняла порожне мiсце пiд головною стiною i тим самим дала початок мого меблевого устаткування взагалi. Я мiг сидiти, спати, лежати горiлиць i мрiяти про щасливе майбутне.

І приблизно до цього ж часу належить ще одна подiбна подiя, трохи правда харитативного забарвлення: коли я одного вечора вернувся з працi, то побачив перед моею верандою зовсiм доброго кухонного стола, який безрадно лежав догори ногами на травнику. Нiхто не мiг пояснити, як вiн сюди потрапив, нiякi моi здогади не дали роз’яснення, але пiсля певного вагання я вирiшив, що це добродiйство i що стосуеться воно мене, а тому я пiдняв стола, занiс його до передньоi кiмнати i поставив перед канапою. Не знав, хто був цим благородним добродiем, але хто б вiн не був, я був йому вдячний, бо пiсля цього засадничо я мав вже меблi сливе в повному комплектi… І в основному був вдоволений.

Не можу сказати, щоб я не був вдоволений взагалi. Мiй район, моя вулиця, моi сусiди i взагалi цiле оточення, атмосфера, середовище, топографiя, кольори… Це лагiдна, довiрлива, упорядкована картина з привiтальних листiвок, з перевагою густо-зелених i цегляно-бронзових барв, похилена до пiвдня, дуже часто освiтлена ласкавим полудневим сонцем. Коли падав дощ, а особливо коли приходила злива, тодi цiла вулиця оберталась у бурхливу рiку, яка з погрозливим шумом гналася униз i далi, на перехрестi вулиць, западала до стiчних отворiв. Будиночки ще так виразно нагадували добу Вiкторii[24 - Доба Вiкторii – iсторичний перiод Великоi Британii, пов’язаний з правлiнням королеви Вiкторii (англ. Victoria; 1819–1901).], забувалося, що ми на континентi Форда й Рокфеллера, виложена червоною цеглою вулиця натякала на Европу, квiтники й городи заросли гiрськими соснами, глодом, ялiвцем, туями, вересом, мохами, повзучими рожами, чорнобривцями i цiлими гнiздами петунiй. І все це старанно вирiзьблено, мовби на добрiй бронзовiй гравюрi, на тлi широкоплечих дубiв, якi статечно i певно, мов середньовiчнi лицарi у панцерах, заступали весь краевид.

Розумiеться, гострий контраст вносили численнi «форди», «даджi», «монархи», «моррiси» i iншi рiзнобарвнi, рiзноцiннi механiзми, якi протягом круглих двадцяти чотирьох годин бiгали, або стояли здовж бетонових хiдникiв, але з огляду на округлi таблицi, що попередливо казали, зараз на перехрестю – «етап», «спiд 25» – все це особливого шуму не спричиняло… Мотори намагалися бурчати пошепки i ступати на пальцях, за вийнятком хiба, коли сюди втискалася така базарна сидуха, як цистерна огрiвальноi оливи, або той робот у рудiй унiформi, зi своею танкеткою, який безнадiйно намагався ранками, помiж автами, пiдмести цей метушливий форум. І це, здаеться, було б усе.

О! Ще населення… Люди. Законно i справедливо, це мало б бути те основне, але моя вулиця, зо всiма ii прерогативами, людьми не була перевантажена, а тi, що були, не конче висувалися на кiн ii дiяльности i творилося враження, що це здебiльшого жiнки i переважно старшого вiку, можливо трохи затiненi домашнiми звiрятами. Можливо, це вулиця пенсистiв, iдилiйний притулок залишених батькiв, яких дiти давно вилетiли з цього теплого гнiзда i розлетiлися по широких просторах турбулентноi землi канадськоi… За вийнятком хiба одного симпатичного шотландця з його не менше симпатичною, перманентно вагiтною, французькою дружиною, та iх пречудовими, округленькими, замурзаними п’ятьома дiтьми. Нашi старшi панi дивилися на це незвичне видовище з вибухом страху й здивування. Як i звiдки вони тут з’явилися? Тi зворушливi малi сотворiння, якi кожного ранку, гарно вимитi i причесанi, висипалися гурточком – малi-меншi i найменшi, вiд шести до двох рокiв, на вулицю i верталися звiдти, часто пiд вечiр, замурзанi i розхристанi, нiби вони весь той день працювали на копальнi вугiлля. Що вони десь там робили, що iли, нiхто цим не цiкавився i в загальному вони нагадували тих рекламних експертiв бруду, на яких звичайно покликаються фiрми пральних порошкiв.

Для мене цей мальовничий виводок спричиняв багато приемности, особливо той найменший його представник, маленький, розкарякуватий, бiлоголовий хлопчик, який звичайно не встигав за своiми старшими друзяками i був змушений наздоганяти iх, притримуючи своi штанята, дуже часто наповненi чимсь таким, що спричиняло йому виразну неприемнiсть. Зворушувала його особиста iнiцiатива i недоторкальнiсть, що запевняло йому повну незалежнiсть дiяння. Нiхто збоку, за вийнятком iх матерi, не втручався до iх довiрочних справ.

Найближчою моею сусiдкою з правого боку була елегантна, неодружена, горда мiс рокiв тридцяти з пишним червоним волоссям, яка носила завжди моднi капелюхи i мала забавного, кудлатого, сiрого йоркширського пуделя. Вона жила зi старою, завжди хворою, бурчливою матiр’ю та молодим пристойним племiнником, студентом медицини, який мав новеньке авто кольору кави, що постiйно стояло на вулицi перед будинком. Вона була незвичайно чемна, офiцiйно товариська, занята лиш собою i своею посадою у однiй летунськiй компанii i вийнятково не зацiкавлена своiм зовнiшнiм господарством, особливо своiм задвiрком, який зарiс кленовим гаем, де водилися оси i де знайшли свое постiйне примiщення пара скунсiв. Вечорами звiдти доносились концерти котiв, а часом повiвало не зовсiм приемним запахом.

Сусiдкою злiва була старша, солiдна панi, вдова, яка займала невеличкий будинок зi скляним ганком, разом зi своiм рокiв вiсiмнадцяти сином, акробатом якогось цирку i малою, рокiв п’ятнадцяти, дочкою ученицею «гай-скул». Вона не мала нi собак, нi котiв, але мала темно-синього, не зовсiм нового «Меркурiя», яким часто кудись виiжджала, була помiтно заклопотана, але не дивлячись на це, старанно плекала свiй невеличкий, скелястий квiтничок i тим самим творила радикальну протилежнiсть до моеi сусiдки справа.

А ще… ще крiм цього багато iнших сусiдiв, чи радше сусiдок, таких i iнших, переважно солiдних пань, напевно, з цiкавим минулим, при зустрiчi з якими ми дуже чемно i привiтливо вiталися, мiнялися враженнями про погоду i розходилися кожне своею дорогою. Їх, напевно, iнтригувала моя поява у цьому просторi, як також, напевно, вражала моя жорстока вимова iх рафiновано плеканоi мови.

Я не мав часу для глибших спостережень, знайомств чи розмов, як також для вiльних прогулянок, але все-таки менi траплялося iнколи перекинутися кiлькома словами з моiми сусiдами, або навiть гарного передосiннього вечора пройтися вверх вулицею, полюбуватись квiтниками, дiйти до Гай-Парк авеню, повернути вправо i поволi та спокiйно пройтися здовж геть до самого парку. Менi iмпонувала ця широка, колись, мабуть, люксусова алея, висаджена старовинними дубами з ii вичовганими, вгрузлими в землю хiдниками, на яких виразно виднiлися печатки «сiтi 1911»[25 - «Сiтi 1911» (англ. City 1911) – очевидно, дата заснування мiста, в якому живе головний персонаж.] – дати невеликоi давности, але великоi мотивацii. Перед тим, на цьому самому мiсцi, можливо ще паслися дикi кози i таборували iндiяни. Здовж хiдникiв, на чималiй вiдстанi, попередженi стриженими травниками, спокiйно i солiдно, стояли мурованi здебiльшого з цегли й переважно двоповерховi з мезонiном та просторими критими верандами, котеджi, що своею подобою виразно стверджували iх англо-саксонське походження. З них можна було читати трагiку Шекспiра, мiстику Мiльтона, романтику Байрона, вони оповiдали понуру загу про твердих людей, мiцнi темпераменти, наснажливi характери. Видавалося, що тепер вони залишенi, оповитi сторожкою тишею, але в кожному iх примруженому вiкнi, десь в глибинi, пiд чорним абажуром, свiтилось таемниче свiтло, а у кожному гаражi стояло завжди готове до послуг авто i це свiдчило, що тиша цих будинкiв, це лиш стримана пристрасть закованих у тверду форму аргонавтiв.

І мiж цим, невiдмiнно появлялася ще одна з’ява, яка не залишала мене нiде й нiколи, при всiх нагодах i погодах, а особливо при таких ось лiричних прогулянках, пiд осiнь, коли все довкруги торкалось моiх нервiв. Звичайно в такий час, вечiрньою, iмлистою добою, ввижалася менi Лена Глiдерс. Їi великi, нервовi, скорше сiрi, нiж синi, очi дивилися на мене зо всiх вимiрiв, я зупиняв думку, закривав свiдомiсть i поринав у блаженну нiрвану особливого, опалюючого почуття, яке мудро i дотепно лiпило з мене найхимернiшу подобу рабськоi креатури. В моiх вухах звучала ii картава, бляшана мова, хвилююче тепло наповняло кров, я намагався бути романтичним i цiкавим, а робився безбарвним i безглуздим.

Один тiльки раз ми пройшлися були цiею алеею, десь також пiд осiнь, перед ii виiздом до Монтреалу, i ця наша прогулянка робила менi це мiсце привабливим. Легка, струнка, незалежна, осiннiй кремовоi барви плащик, бiлi на високих закаблуках черевички, намагання ступати в ногу i звичайно, ми не йшли, а бавились, грайливо оглядали музейчик Говера, кормили верблюдiв i бiзонiв, говорили про мистецтво Кокошки[26 - Кокошка Оскар (нiм. Kokoschka Oskar; 1886–1980) – австрiйський художник i письменник чеського походження, представник австрiйського експресiонiзму.] i на кожному кроцi фотографувалися, особливо в одному закутку пiд бiлими березами.

Останнiй ii лист з Монтреалу найкоротший з коротких: «Павле, я вийшла замiж», з невiдмiнним додатком «нiколи-нiколи не забуваюча»[27 - Прототипом головноi героiнi е монреальська художниця украiнського походження Люба Генуш (англ. Luba Genush; 1924), про що свiдчить сам автор до адресатки в листi вiд 21 грудня 1961 року: «Багато тепер думаю над темою роману про нашi зустрiчi, але все це не хоче компонуватися в цiлiсть. А головне – нема фiналу, бо хотiлося б, щоб ця композицiя вийшла завершеною. Може, це прийде» (Ф. 195. – Од. зб. 422).У романi письменник зберiг iнiцiали Люби Генуш в iменi головноi героiнi: Л.Г. (Лена Глiдерс). Головному персонажевi дав прiзвище Данилiв, спiвзвучне з прiзвищем Данильчук, на яке 1975 року вiн отримав паспорт громадянина Канади.У романi чимало автобiографiчних деталей, що вказують на взаемини закоханих свого часу письменника i художницi.Листiв Люби Генуш в архiвi У. Самчука немае.]. Розумiеться, що це за того лiкаря шведа[28 - Розумiеться, що це за того лiкаря шведа… – П’ер Глор (нiм. Pierre Gloor; 1923–2003), чоловiк Люби Генуш, був швейцарсько-канадським неврологом, клiнiчним нейрофiзiологом та епiлептологом.], про якого iнодi згадувала i з яким минулого лiта несподiвано й демонстративно лiтала до Ню Йорку, жила в готелi Асторiя[29 - Готель «Асторiя» (англ. Waldorf Astoria) – фешенебельний багатоповерховий готель на Манхеттенi в Нью-Йорку, вiдкритий для вiдвiдувачiв 1931 року.] i писала менi ту саму листiвку з Імперським будинком[30 - Імперський будинок – iдеться про Емпайр-Стейт-Бiлдiнг (англ. Empire State Building) – хмарочос в окрузi Мангеттен мiста Нью-Йорка, США. Назва походить вiд повсякденного найменування американського штату Нью-Йорк – «Імперський штат».] при нiчному освiтленнi. «Тiшуся вашими успiхами i гратулюю», – вiдповiв я iй телеграмою, але це мене вдарило, пригнобило, не хотiв вiрити, не годився, вiдiйшов вiд людей, замкнувся сам в собi i сталося це з кiнцем травня, а вже сьомого серпня, зi зневiри i розпачi, замiсть впитися горiлкою, я пiдписав свiй перший договiр на купiвлю моеi першоi хати.


III

Пригадую середину вересня, точнiше суботу чотирнадцятого числа, як це занотовано у моему записнику, сльотистий, сiрий день, пiднесений настрiй, у моему домi багато руху, хiдники i сходи затупанi брудом, iнженер-архiтект Михайло Бояр i його дружина Марта вселилися до нижнього поверху i тим самим засадничо й революцiйно змiнили мiй соцiальний статус. З традицiйного, уродженого пролетаря-пiднаемника, нараз стаю домовласником i наемником, порушуючи основнi засади моеi класовоi непорочности.

Годi сказати чи це поеднання було влучне – старе знайомство, задавненi клопоти, рiзноманiтнi вдачi, скомплiкованi взаемини. Родинна доля моiх комiрникiв не конче iдеальна – не мали дiтей, забагато претенсiй, екзальтованi настроi, напружене шукання виходу. А разом – здiбний, порядний, iнiцiативний, з надiйним майбутнiм, знавець свого дiла i метка, зарадна комерцiйна бухгалтерка з добрим знанням англiйськоi мови.

Я не був переконаний, чи це спiлкування вийде нам на здоров’я, але так сталося, що це мусiло статись, ми мали забагато спiльного – вiйна, Европа, земляцтво, втiкацькi табори, небезпечнi роки. Такий час i такi умови зливають людськi долi в одну долю i роблять iх взаемно зобов’язаними.

І менi здавалося, що основним i рiшальним гросмайстром цiлоi гарячковоi iнтермедii була Марта. Недавно ми всi трое iздили на Нiагару i по дорозi, у малiй, придорожнiй освiжальнi[31 - Придорожня освiжальня – придорожнiй магазинчик iз прохолодними напоями, кавою тощо.], за чашкою кави, ми цю справу порушили, обговорили i зробили постанову. Марта, як звичайно, була захоплена, мала багато планiв, малювала прекраснi картини майбутнього, а вже першого вечора iх переселення, коли ще нiчого не було на своему мiсцi, ми вже сидiли внизу перед ватраном при столику, частувалися «рай-вiски»[32 - «Рай-вiски» (англ. Ryewhiskey) – мiцний житнiй напiй.] i пiд шелест дощу у листi широкого клена, що доносився до нас через вiдчинене вiкно, завзятюще на цiлу вулицю сперечалися.

Мали звичайно безодню дразливо-актуальних тем, ми ж ще гарячi европейцi, у наших очах ще не згасла вiйна, ми були розтерзанi, розкиданi, розбитi, ми мали багато партiй, забагато рецептiв, безлiч домагань, ми ставили iх завжди руба, не конче трималися логiки, часто губилися в суперечностях, а наша чарiвна дисидентка Марта, повна свого бурхливого темпераменту, на думку Михайла, все знала i все знала краще, а тим самим позбавляла нас якоi-будь можливости додати до цих рiшень також щось вiд себе.

Наприклад, я був схильний прийняти основну вину за нашу поразку i наше вигнання на нас самих, ми, мовляв, гонимося, як слiпцi, за винними i не бачимо, що вина перед нами, вона у нас, у нашiй кровi, на що Марта сардонiчно вибухала гострим протестом, заявляючи абсолютно, що вина поза нами, у наших ворогах, в iдеологiях, бiльшовизмi, москалях. Цитуючи Достоевського[33 - Федiр Достоевський входив до традицiйно шанованоi У. Самчуком «трiйцi» росiйських письменникiв, де, окрiм названого митця, були Микола Гоголь i Лев Толстой (Розмова з украiнським письменником Уласом Самчуком. Інтерв’ю росiйському журналу «Современник» (Торонто, Канада), 1977 // Улас Самчук. Роздуми про лiтературу: Збiрник лiтературно-критичних статей / Упоряд., прим., пiслямова М. Гона. – Рiвне: ВАТ «Володимирецька районна друкарня», 2005. – С. 78–83).], якого Марта знала лишень з прiзвища, я намагався доказати, що подiбнi явища лежать в натурi буття, i, щоб iх розумiти, треба розумiти iх природу, на що Марта вибухала, що Достоевський москаль, дурень, епiлептик, загарбник i в цих питаннях вiн нiчого не розумiе.

В цьому ж тонi i дусi ми рiшали проблему наших визвольних полiтичних партiй, угруповань, середовищ, цiлого визвольного руху, емiгрантськоi едности, мельникiвцiв[34 - Мельникiвцi – одна з фракцiй ОУН (керiвник – Андрiй Мельник; 1890–1964), що виникла внаслiдок розколу органiзацii на початку 1940 року.], схiднякiв, захiднякiв[35 - Схiдняки, захiдняки – назви украiнцiв за мiсцем iхнього народження (на Сходi чи Заходi краiни).], католикiв, православних i за кожне з цих безконечних питань ми зчиняли з Мартою смертельний бiй.

А також вона була дуже добре обзнайомлена з моiми приватними справами i особливо ii бентежили моi стосунки з Леною Глiдерс. Звiдки i як вона про це довiдувалась – ii патент, вона його нiкому не зраджувала, але при першiй нагодi вона неухильно зводила мову на цю вражливу тему i дуже прямолiнiйно, з виразним намiром мене перестрашити, питала:

– Чи знаете хто вона?

Причому Михайло, який напевно не раз чув це питання, сидiв збоку, заклавши ногу на ногу, з розхристаним комiром, спокiйно, iронiчно посмiхався. Я, звичайно, не знав, що сказати, не бажав це питання розгортати взагалi, на що Марта давала остаточну i рiшальну вiдповiдь:

– Вона советська шпигунка!

– Звiдки ви це так упевнено знаете? – питав я дуже скромно, щоб не викликати ще бiльших вибухiв.

– Я це знаю! – казала вона рiшуче, причому ii пристрастнi пивнi очi дивилися на мене гостро й виразно.

Я замовкав ще бiльше, i ця демонстративна мовчанка зривала ii ще виразнiше.

Вона накидалась на свою жертву, нiби та стояла перед нею:

– Розумiетсья! Ви не вiрите. І як повiрити… Можете не вiрити… Але я знаю, i не одна я. Всi знають… Вона хоче вас звабити, знищити, вона мае завдання…

– Яке там завдання, – не витримував я.

– Вас знищити! – повторяла Марта.

– Для чого знищити? – щиро дивувався я.

– Наiвний. Дитинка. Вiн не знае. О, бiдний, бiдний! Ну, а скажiть, – намагалась вона вложити у своi слова цiлi тонни сарказму, – як ви почуваетесь тепер? Покинула? Що? Не вдалася мiсiя? А що, не легко забуваеться, чи вона вам бодай пише? Мужчини дивнi iстоти, iм лиш зовнiшнiсть… Суконка, капелюшики, лиш кивни пальчиком – о, так! Вигляд у неi – що й казати. Артистка. Але що вона до самоi глибини душi зiпсута, запродана…

– Ви не маете права цього казати! – перебив я iй.

– Але ж, Марто! – озвався також Михайло.

– Бо менi це болить! – не здавалась вона. – Павло не звичайна людина. Вiн холостяк. Вiн заангажований громадсько. Йому це шкодить. Про це говорить цiле мiсто. Мене постiйно питають…

Я поблажливо, намагаючись втримати рiвновагу, посмiхався, але менi було не до смiху. Хотiлося встати, не сказати нiчого i вiдiйти. Але це значило б розрив з першого дня, це значило б лишень катастрофу.

– Дорога панi Марто, – казав я, щоб закiнчити мову. – Такi явища не мають пояснень.

– Чому не мають? Я вам це виразно пояснюю.

– Але я не розумiю, – казав я.

– Бо ви заслiпленi. І я з вами не погоджуюсь.

– Маете на це право.

– Вдаете наiвного. Не бачите, не чуете.

– Це чужi, особистi справи. Чому вони вас цiкавлять?

Вона не мала вiдповiдi, але вона мала темперамент. Це помагало iй не давати вiдповiдей, а разом перешкоджало думати взагалi. Їi заливало почуття, вона плавала у цiй стихii без вiтрила i без керми, i не було вигляду на яку-будь змiну положення.

Це i було те, що мене бентежило, я майже знав, що так буде, лишень не думав, що це так рiзко, з першого дня, почне дiяти. Зроблено помилку, але шкода – похiд початий, повороту нема, мусимо йти далi. Єдине, що лишалося, – змiнити мiй статус парубка i в цьому шукати рятунку.

Бо ж треба, либонь, розумiти, що становище парубка у певнiй стадii його розквiту вийнятково дразливе, його мiстерiйно-притягальна флюiдальнiсть може стати загрозою нормального курсу навiгацii навiть дуже цнотливих аргонавток, а стiни, за якими вiн перебувае, можуть перевтiлитись у стiни зачарованого замку i стати мрiйливою привабою не лишень дiвчат i дiвчаток, але й не в меншiй мiрi – жонам, жiнкам i жiночкам з досить загрозливою перевагою цих останнiх.

За парубком, звичайно, полюють, намагаються залучити в тенета, обернути його в знаряддя одруження… Роi завжди вишукано-модних спiдниць, галереi нiг, плечей, прикрашенi i неприкрашенi смiшки, обiцяючi погляди, сконцентрованi атаки терору i облави.

У природi явищ не iснуе бiльш досконалого поеднання хижацтва, естетики й насолоди, як в одному примiрниковi вродливоi жiнки, коли вона виконуе свою мiсiю лiквiдацii парубоцтва.

Тим бiльше, коли надходить меланхолiйно-отруйлива осiнь з ii запаморочливою анархiею сентиментiв поржавiлого листя i партизансько-пiдступних ночей. Хто може встояти перед таким Бродвеем[36 - Бродвей (англ. Broadway) – найдовша вулиця Нью-Йорка, вiдома своiми театрами.] нахабства i драпiжних законiв цiеi тиранii.

Саме така осiнь наближалася, все отямлювалось пiсля лiтнього запаморочення, магазини звiльнялись вiд позiхальних «розпродажiв», вулицi запихалися автами, Йорки[37 - Йорк – iдеться про низку кварталiв у центрi пiвнiчноi частини мiста Торонто (Канада, провiнцiя Онтарiо), що мають назву Норт-Йорк (англ. North York).] танцями, «Александри» оплесками, Одеони[38 - «Александри», «Одеони» – поширенi в Захiдному свiтi назви театрiв i кiнотеатрiв.] фiльмами. І безмежно, як китайський тайфун, бушував барвистий чад неоновоi реклами.

О, тi з’iзди, конвенцii, конференцii, всi тi сходини, зустрiчi, засiдання! І торнада балiв, i повенi твiста, i громи весiльних алилуiв[39 - …громи весiльних алилуiв… – iдеться про пiсню «Hallelujah» канадського спiвака Леонарда Коена (англ. Leonard Norman Cohen; 1934–2016) з його сьомого студiйного альбому «Various Positions».]. Кожного ранку ваша поштова скринька запихалася закликами, запрошеннями, зразками пральних порошкiв i – праця-не-праця – ви не вилазили з вечiрнього одягу, прощалися з вiдпочинком, а iхали, спiшили, засiдали, танцювали.

Але цiеi епохальноi осени я можливо знайшов вихiд. Я ж маю, вибачте, власний берлiг, як хитрий лис, я замiв за собою слiди, я почуваюся ображеним, я напоений гiркотою цикути[40 - Цикута отруйна (лат. Cicuta virosa) – отруйна рослина, що росте у ярах, на берегах рiчок, озер, болiт.], я нарештi зрiкся свiтських спокус. Я намiрився затверднути в певнiй формi, набути свiдоцтво одруження, занятися збiльшенням населення краiни i помноження ii податкiв.

До цього суворо вимiряного клiмату мого серця був не менш суворо допасований мiй господарський бюджет. Вiн був безоглядно пiдпорядкований диктатурi конечностей, кожний цент мав точно визначене мiсце, нiякого лiбералiзму не допускалося. І единого, чого я не мiг перемогти, це спокуса музики. Я люблю цей солодкий гомiн, як iспанець бiй бикiв, а тому, не дивлячись на всi моi анахоретськi затii, я не мiг зректися настирливоi думки набути власний радiоапарат. І не тiльки взагалi набути, а набути добрий, найкращий, без огляду на його цiну.

Така ось бачите категорична наглiсть, i в цьому напрямку я почав негайну акцiю. Я вичитав в «Телеграм»-i, що фiрма «Юроп Редiо Саплай», при вулицi Бей, мабуть збанкрутована, робить випродаж радiоапаратiв марки «Фiлiпс», яку я знав ще з Европи i мав до неi довiр’я, за дуже провокуюче зниженими цiнами. При найближчiй нагодi iду на вулицю Бей, находжу потрiбну фiрму, оглядаю апарати, вони менi справдi подобались, iх цiни справдi доступнi, але, керуючись вiдомою iстиною – сiм раз вiдмiр, а раз вiдрiж, вирiшаю оглянути також i iншi цього роду об’екти, щоб мати повнiше уявлення про дiйсну суть справи. І випадково, при вулицi Батерст, недалеко схрещення Дандес, натрапляю на невеличку, мабуть, нововiдкриту крамничку з симфонiчною назвою «Батерст Редiо енд Телевiжен ЛТД», деякi зовнiшнi ознаки якоi дискретно вказували, що ii власником мiг бути хтось з моiх новоприбулих ланцiв. Я не помилився. Їi власником був не лишень новоприбулий, але й мiй земляк i навiть знайомий, дуже симпатичний рудоголовий добродiй на прiзвище Коваленко, з яким ми iнколи зустрiчалися, який мав не тiльки цю мiнiатюрну торгiвлю найблагороднiшими винаходами електронно-музичноi технiки, а також майстерню для iх направи.

Ми дуже радо привiталися, а до того, коли вiн довiдався, що я не прийшов збирати на нiяку благородну цiль пожертви, а лишень купити один з його дорогоцiнних апаратiв, ми стали цiлком друзями. Великого вибору не було. Не дивлячись на виключно музичну вивiску, на складi значилось: два холодильники «Леонард», три газовi печi «Гiрлей», двi електричнi печi «Дженерал електрик» i один единий радiоапарат якраз тiеi марки «Фiлiпса», який провокативно займав центральне мiсце головноi вiтрини i належав до «духозапираючоi краси стилю, довiрливого достосування до кожноi хатньоi обстановки, з надзвичайно багатою гамою звукотонiв», як говорилося в газетнiй рекламi. Що ж до апаратiв телевiзii, то iх поки що не було, але завжди можна було набути в iншому мiсцi за посередництвом мого благородного земляка.

Я заявив, що, керуючись гаслом «свiй до свого по свое», я маю добрий намiр позбавити його цього одинокого «Фiлiпса», якщо вiн матиме не менше добрий намiр… І показав йому випродажнi цiни «Юроп редiо»… На що мiй земляк вiдповiв, що це цiни дефiцитнi, можливо та фiрма набула свiй товар з якогось погорiлого складу, що його апарат значно дорожчий, але… в кожному разi, не бажаючи випустити з голими руками свого «першого клiента», вiн погоджуеться «нiчого не заробити» i вже завтра доставити товар до мого дому. А був це великий, з патефоном на три скалi, з короткими хвилями суперсонiк, яким я можу слухати навiть Европу.

Це була грандiозна комерцiйна трансакцiя, яка так успiшно започаткувала стабiлiзацiю мого домашнього устаткування предметами першорядноi вартости. Не всi, можливо, вiдповiдно мене зрозумiють, але бувае i так, коли вартостi треба розумiти релятивно з рiзних точок погляду, а один мудрець до цього додав, що за новою математикою, 2 i 2 може творити 22. Зрозумiло, що нова математика дуже пасуе для iнтерпретацii новоi економiки. Для мене ця заплутана фiлософська фраза аж надто зрозумiла i проста.

Як було домовлено, вже другого дня мiй новонабутий суперсонiк стояв у моiй головнiй кiмнатi на почесному мiсцi, вiд чого ця кiмната засяяла радiстю i помолодшала принаймнi на два десятки рокiв, а увечерi того ж дня вона вже була по вiнця заповнена симфонiчною оркестрою мiста Ню Йорку пiд диригентурою самого Артура Тосканiнi[41 - Тосканiнi Артуро (iтал. Arturo Toscanini; 1867–1957) – iталiйський диригент. У списку двадцяти найбiльш видатних диригентiв усiх часiв займае восьме мiсце.], яка з такою прецизнiстю виконувала мою улюблену «Недокiнчену симфонiю»[42 - «Недокiнчена симфонiя» (нiм. Unvollendete) – симфонiя № 8 Франца Петера Шуберта (нiм. Franz Peter Schubert; 1797–1828), написана 1822 року. Свою назву отримала через двi незавершенi частини, тодi як традицiйний твiр цього жанру мае чотири частини.], що менi дослiвно розтавало в грудях серце i при тому я не мiг вистарчально надякуватись тим добрим первомайстрам, якi змайстрували таку просту на вигляд скриньку, яка уможливлюе менi ловити з повiтря не тiльки кисень i водень, а також Шуберта.

Мартi моя музикальна пригода, розумiеться, не подобалась, я мiг купити щось таке за двадцять доларiв i слухати ту саму музику, по-друге, коли йдеться про справжне мистецтво, вона не визнае виконання «мертвого апарату», а волiе «живу музику» пiанiна чи скрипки, виконану «живою людиною». Я одразу з нею погодився, лишень обережно зазначив, що не кожному дано можливiсть володiти цим мистецтвом i що я, наприклад, позбавлений цього дару взагалi. Вона не годилася.

– Якщо вже ви любите музику, – казала вона, – якщо ви маете слух – можете також грати.

– «Само грати», – казав я, – ще не вистарчае, треба «могти грати» i «вмiти грати». Інакше, це буде не музика, а партацтво, а тому я вже волiю радiо-апарат i найкраще виконання.

Не дивлячись на цi нашi гострi розбiжностi, Марта все-таки запрошуе мене на вечерю. Не можу вiдмовитись, це значило б легковаження гостинности. За вечерею переходимо на «модерне мистецтво», якого вона також не визнае. На ii думку, це лиш безглузда базгранина телячого хвоста. Я хотiв було щось заперечити, але пригадав, що ii вiдношення до модерного мистецтва мае деякий зв’язок з Леною, тому залишив цю проблему. Марта деякий час провокувала мене:

– Ну… Розумiеться. Ви, напевно, лишень за модерне, – казала вона з ноткою кпинiв.

– А як вам подобаеться Рубенс[43 - Рубенс Пiтер Пауль (нiд. Peter Paul Rubens; 1577–1640) – фламандський художних, представник епохи бароко.]? – вiдхиляв я мову в iнший бiк.

– Рубенса я розумiю, – вiдповiдала вона.

– Але його сучасники не конче розумiли, – вiдповiдав я.

– Як можна не розумiти Рубенса. Там все ясно, – казала вона.

– Нашi нащадки те саме казатимуть про Кокошку, – вiдповiдав я.

Останне прiзвище не справило на Марту нiякого враження, вона, напевно, його не чула, i це помогло нам вiдчепитися вiд модерного мистецтва.

Я мав необережнiсть зазначити, що суперечки не конче найкращий засiб для плекання добрих мiж людьми стосункiв, на що моя гаряча опонентка виголосила цiлу промову на захист суперечок.

– Я з вами не погоджуюсь! Я з вами рiшуче не погоджуюсь! – патетично казала Марта. – В суперечках огострюються погляди, родяться новi думки, постають iдеi.

– Для цього iснуе дискусiя, – обережно перечив я.

– А яка рiзниця? Це лиш питання темпераментiв, – вибухала Марта.

– Дуже iстотна рiзниця. Суперечки не так виявляють думки, як спричиняють конфлiкти, а дискусiя навпаки… – казав я тим же самим стриманим тоном.

– Життя це i е конфлiкти, – казала Марта.

– Погоджуюсь. Лишень коли вони не самоцiль, а засiб до цiлi, – не здавався я.

– А що, по-вашому, любов? – тоном прокуратора питала Марта.

– Вимагаеться точнiшого визначення: до кота, до брата, до ближнього? До доброi печенi? – легковажно казав я.

– Ви добре знаете, що я маю на увазi, – нетерпеливилася Марта.

– О! Розумiю! Розумiю! Кохання, ревнощi, зрада! Нiж в серце. Це вже конфлiкт. Але е ще й iнший варiант цiеi штуки: Адонiси, гармонiя сердець, пастушка, сопiлки, соловейки…

І соловейко щебетав, нiмiли квiти опiвночi,
коли весною серед ночi твоi я очi цiлував…

– Але це вже не конче конфлiкт, – казав я.

– Не маю на увазi цiеi солодкоi патоки, – гарячкувала Марта.

– Так i кажiть. Вогонь. Вулканнi вибухи. Без сумнiву i це любов. Любов коси до каменю. Але тут вже можна спекулювати. Тут вже годi сказати, де любов, де нелюбов, можливо, ненависть, хоч би й з любови. Інодi це патологiчне. Вам це iмпонуе? – питав я поблажливо.

– А що iмпонуе вам? – питала вона рiзко.

– Не можу окреслити точно. В кожному разi не самий конфлiкт, а й гармонiя. Вимоги серця, крови, гормонiв. Можливо також мрiя… Туга. Також романтика. Навiть спорiдненiсть душ. А в молодостi, це солодкий чад серця… Зрештою, це знанi речi, чи варто повторятися, – казав я переконливо.

– Але ж ви кажете, що це вимога крови, гормонiв, – не здавалася Марта.

– Так каже медицина. І я iй вiрю. Є ще й закон розмноження, – казав я зверхницьким тоном.

– А скажiть: чи ви направду такий черствий, а чи тiльки вдаете, – робила своi висновки Марта i ii намiри були виразнi.

За ii бажанням я мусiв бути зовсiм iншим – покiрним; слухняним, пiддайним, романтичним, героiчним, лицарським, вона любила гарнi слова, поетичнi образи, якi вона слухала, не спускаючи великих, пивних очей з мене, що мене i бентежило, i разом iнтригувало.

– А як ви думаете? – питав я на ii питання.

– Думаю… Що ви… вдаете. Ви не такий, – казала вона.

– Цiкаво, який, – казав я далi.

– Ви… Можете бути гарним… І добрим… Але ви не хочете. І я знаю чому.

Я вiдгадував також, що мала вона на думцi. Це була Лена. Марта це чула дуже виразно, ii це виводило з рiвноваги, не знала, чим i як мене покарати, i остаточно зводила все до впертого, засадничого протесту. Розумiеться, я намагався позбутися Лени, вона була для мене тягарем, але Марта не була в силi менi допомогти. Дарма, що ми були так загрозливо близько, дверi ii спальнi проти моiх дверей, коли вона входила до ванни i пускала воду, я не тiльки ii чув, я ii бачив, тонка наша стiна не давала охорони, а до того легкi кроки, шелест халату, запахи парфумiв. Михайло мав працю за мiстом, вiн вставав ранiше, ми з Мартою виходили пiзнiше i майже одночасно.

Трохи згодом цi нашi раннi збирання прибрали виразу таемноi гри двох невидимих привидiв, якi порозумiвалися мiж собою стуканням речей, скрипом помосту, шумом води, дзвоном посуду. Кожний i той найменший порух тишi мав свое значення, атмосфера була наладована електронами контактiв, я виразно вiдчував присутнiсть iншоi сили, яка тиснула на мене зо всiх бокiв i гамувала свободу всiх моiх рухiв.

А одного разу, чомусь несподiвано, до моiх дверей застукано. Моя постiль була розбита, моя пiжама розхристана, на електричнiй плитцi варилась кава, а Марта, не чекаючи вiдповiдi, у своему пишному, жовтому халатi, стояла у дверях i командувала:

– Павле! Ми з Михайлом домовились, що ви будете снiдати у нас.

– Але ж… Слухайте! Ви ще не домовились зi мною, – навмисне намагався я бути нечемним.

– Мiй друже! Там у кухнi чекае снiданок! – i вона вiдiйшла униз по сходах.

І що за терор? Що менi залишилося? Гасити плитку, натягати одяг i квапитись вниз.

– Ви не конче мусите одягатися, як на бал, – казала Марта. – Ми дома. І не будьте дурним. Я готую собi – чому б не одна особа бiльше. І взагалi – чому ви це берете так формально? Сiдайте. Я вже поснiдала, – i вона вийшла до другоi кiмнати.

Я з цим не годився, я нiяк не годився, я весь протест, але разом я безвольна iстота, яка не знае, як на це реагувати.

– Як, по-вашому, сьогоднi погода? – питала з другоi кiмнати Марта.

– Думаю, що гаразд. Шiстдесят п’ять, казало радiо, – вiдповiдаю, заiдаючи яечню з ковбасою.

– Я вчора змокла, – казала Марта.

Слiдував дiалог про погоду, час тiкав, Марта виходила в повному нарядi – бiлий з чорними крапочками, новенький плащик, яскраво пiдмальованi уста i чорний, легкий, солом’яний капелюшок.

– До побачення, – казала вона. – Не сумуйте.

– Правдоподiбно не буде часу, – вiдповiв я.

Вона кивала на мене пальчиками в бiлiй рукавичцi, кокетливо посмiхалася, вiдчиняла дверi, у дверях ще раз кивала пальчиками i вiдходила. Я кiнчав накинутий снiданок, розважав, як вiд цього звiльнитися на майбутне, йшов наверх, збирався на роботу, шановний пан Белбасi зi Сi-Бi-Сi[44 - Сi-Бi-Сi (англ. CBC; Canadian Broadcasting Corporation) – одна з найстарiших i найбiльших канадських телерадiомовних компанiй.] розважав мене розмовами, музичними вставками, iнформацiями про час, про погоду, перед вiкнами на пiддашшi вже метушилися зграi горобцiв, я кидав iм кришки хлiба, метушня збiльшувалась, я посмiхався, надягав макинтош i виходив.

Вулиця в цей час звичайно завантажена школярами, рiзного вiку хлопцiв i дiвчат, якi течуть довгою течiею в напрямку заходу, де там далi на пригiрку виднiють дахи двох великих шкiльних будiвель, на хiдниках вже повно листя кленiв, в обох напрямках обережно проiжджають авта i на розi, бiля напису «стап» пустуе гурток найменших школярiв, що очiкують на шкiльний автобус.

Я звичайно доходжу до найближчого перехрестя, повертаю влiво, йду здеформованим хiдником, на якому завжди пiсля дощу стоять калюжi води, доходжу до зупинки на краю Гай-Парку i вулицi Блур, намагаюся як найскорiше зловити зелене свiтло, переходжу динамiчно-рухливу вулицю i бiля станцii бензини «Саноко», пiд величезною рекламою Домiнiального банку, чекаю на трамвай.

Набираеться багато людей, згори надходить великий, червоний з бiлими обводами, завжди переповнений трамвай, люди повiльно й обережно втискаються до його нутра, а всерединi тiсно й невигiдно, трамвай рушае, тягнеться поволi здовж парку, пересiкае перехрестя Гай-Парк авеню, пару разiв зупиняеться… На перехрестю Дандес я пересiдаю i по короткому часi вже висiдаю бiля крамницi продажу горiлок, звертаю на вулицю Стерлiнг, де маестатично вiтають мене цегляно-похмурi будови фабрики, до яких я входжу головним, широким входом з почуттям незамiнноi важности, направляюсь вужчими сходами вниз до своiх машин, де завжди несе сильним запахом спаленоi оливи, знаходжу свою залiзну шафку з одягами, перевдягаюся в робочий темно-синiй комбiнезон i починаю операцiю.

Моiми клiентами були завжди гарячi, пiтнi колеса i вальцi машин, якi своiми потужними м’язами приводили в рух цiле це багатоповерхове, многолюдне, солодке царство. Моiм завданням було пильнувати, щоб всi тi залiзнi органи цього механiзму безперебiйно дiяли, щоб весь складний комплекс пульсував ритмом досконалого швайцарського годинника.

І признатися, я любив це життя машин, мене iнспiрував iх наснажуючий рух, iх точнiсть наподоблювала професора математики при шкiльнiй таблицi, коли вiн урочисто розв’язував складну формулу кiлькох невiдомих, iх темпо нагадувало диригента Стоковського[45 - Стоковський Леопольд Антонiй (польськ. Leopold Anthony Stokowski; 1882–1977) – популярний британський диригент i органiст польського походження.], коли вiн диригував «Дi Цавберфлете», iх сила уявляла клiтку з хижими звiрями. Вони для мене не мертвi шматки мертвого металу, а живi, органiчнi, творчi, слухнянi сотворiння i друзi, як кiнь чи собака, а головне, вони були iнспiраторами моеi настирливоi фiлософськоi концепцii майбутнього, коли то iх велiнням i силою земля скоротиться до розмiру футбольного м’яча, а космiчнi простори перетворяться у квiтник Адама i Єви.

По обiдi, бiля години п’ятоi, приблизно тодi ж, коли появлялися моi спiвмешканцi, я, звичайно, заклопотано, пригашений восьми годинами працi, приходив додому. Вiдкривалися вiкна, радiоапарати, у ваннiй шумiла вода, на кухнi сковорода. Над будинком з грюкотом пролiтали в напрямку Малтону тяжкi чотиримоторовцi, вулиця вверх i вниз гарчала автами, над широкою короною пожовтiлого клена заходило сонце. Інколи ця картина мiняла тло, сiрiла, гасла, або загорялася, звучала кокетством i примхами.

Вечерю iв дома, переважно наспiх, по вечерi переважно в городi оберталось землю, вкладалось тераси, вимощалося скелястого квiтника для наступного року. Було вже повно жовтого листя, по дубах гасали череватi вивiрки, по сусiдських городах з диким вереском хлопцi вели корейську вiйну[46 - …хлопцi вели корейську вiйну… – алюзiя на збройний конфлiкт 1950–1953 рокiв мiж Корейською Народно-Демократичною Республiкою i Пiвденною Кореею. Ігри хлопчикiв у «вiйнушки» – це жива пам’ять про недавнi подii. Кожне поколiння дiтей грае у своi «вiйнушки».]. Вибухали гранати, цокотiли кулемети, по кущах грiзно мигали могутнi постатi воiнiв.


IV

Бояри несподiвано набули елегантного, як цигарничка, темно-синього Шевролета i вечорами заклопотано й кокетливо виiжджали на прогулянки. Запрошували також мене, i, як тiльки мене звiльняв мiй город, ми всi трое всiдалися на передньому, сiро-срiблистому, новенькому сидженнi, Михайло напружено тримався керiвницi, Марта випростано возсiдала мiж нами, я ж виконував роль вiрно-пiдлеглого пажа, завжди готового до послуг. Михайло щойно недавно дiстав дозвiл iзди, набирав практики, при кожному зворотi мав вигляд самогубця, Марта пiдкреслено намагалася не торкатись до мене, i всi ми трое нагадували дерев’яних фiгурок, вирiзьблених ескiмоським рiзьбарем[47 - У. Самчук згадуе один iз видiв народного мистецтва ескiмосiв – рiзьбу на iклах моржiв.].

Наша машина постiйно наривалася на якусь халепу, на неi скрiзь чигали пiдступнi пастки, але вона все-таки вперто, як осел, продиралася крiзь усi митарства, i ми переможно вiдвiдували все, що тiльки було варте уваги, – парки, квiтники, побережжя озера, цiкавiшi дiльницi… А також, розумiеться, кав’ярнi, ресторани i кiна. У кав’ярнi, звичайно, ми з Мартою зводили боi за кожну нiсенiтницю, коли я, наприклад, випадково сказав, що блоха богопротивне, огидне сотворiння, Марта негайно починала патетично доказувати, що блоха вiнець Божого творiння i ii естетична сила неперевершена. На фiльмi «Валентiно»[48 - «Валентино» (англ. «Valentino») – американський кольоровий пригодницький фiльм, знятий 1951 року режисером Льюiсом Алленом (англ. Lewis Allen; 1905–2000).], коли темпераментний Антiн Декстер[49 - Декстер Ентонi Джон (англ. Anthony John Dexter (1913–2001) – американський актор, вiдомий своею вражаючою схожiстю з актором нiмого кiно Рудольфом Валентино (англ. Rudolph Valentino; 1895–1926), якого зобразив у бiографiчнiй картинi «Валентино» (1951).] виконуе з Еленорою Паркер[50 - Паркер Елiнор Джин (англ. Eleanor Jean Parker; 1922–2013) – американська актриса, внесок якоi в кiноiндустрiю США вiдзначено зiркою на Голлiвудськiй алеi слави.] свою приголомшуючу «Компарсiту»[51 - Кумпарсiта (iсп. La Cumparsita) – танго, один з найвiдомiших творiв цього жанру; автор – Херардо Ернан Матос Родрiгес (iсп. Gerardo Hernan Matos Rodriguez, 1897–1948). Танець у фiльмi «Валентино» виконали актори Елiнор Паркер i Ентонi Декстер.], Марта до крови вп’ялася нiгтями в мою руку i мало не вмлiла. У квiтнику Едварда вона могла зупинитися, стояти непорушно, дивитися вперед зi сльозами на очах i дуже гнiватись, коли хтось з нас вривався до ii надхненного екстазу якимсь зауваженням.

Коли ж ми пiсля того вечеряли у японському ресторанi Фулi Матцу десь на вулицi Йонг i iли тсакi-якi у дуже невигiдних позах, сидячи на подушечках помосту з ногами пiд низеньким столом, ми зрiзались з Мартою у жорстокiй суперечцi на дуже неозначену, заплутану балаканину про все i нiщо.

– Вибачте, але я вас зовсiм не розумiю, – мiг я розпачливо казати, коли наша суперечка тратила всякий глузд.

– Ще менше розумiю я вас, – вiдповiдала вона, а очi ii свiтилися небезпечним огником.

– Тому навiщо ми витрачаемо слова? – питав я.

– Це мусiли б знати ви. Ви ж твердите, що все знаете, – казала вона.

– Я нiколи такого не твердив, – вiдповiдав я.

– Як не твердили? Ви абсолютно все знаете. Ви ж чудодiй. Перед вами нема оборони. Ви единий у цiлому свiтi, що пiзнав всi iстини. Чому ви, наприклад, так задоволено посмiхаетесь? Тому, що ви цинiк! Ви нiчого не шануете. Ви знов посмiхаетесь. Дарма. Знаю, що хочете сказати – великий альтруiст, любить дiтей, птахiв, звiрят, квiти, музику, малярство. Ви все любите. Ви лишень не любите людей. Як може людина щось любити, яка сорок рокiв лишаеться неодруженою?

Марта захоплювалась своiм красномовством. Михайло, сидячи на помостi, намагався закурити цигарку (вiн чомусь недавно почав курити!), менi починали млiти ноги пiд столом.

– А! Мовчите. Розумiеться. Що можете сказати? – не вгавала Марта.

– Я ж вам не перечу, – казав я пiдпираючись обома руками об пiдлогу, щоб якось втримати рiвновагу.

– Не перечу! – кепкувала вона. – Чому ви на мене так дивитесь? – додавала по хвилинi.

– Хочу краще бачити людину, яка говорить правду, – казав я.

– А ви ii не любите! Ух, не любите! – казала вона.

– Знаете ж, що за правду тяжко любити, – дражнився я.

– Що хочете, щоб вам казала? Комплiменти?

– Те, що вам хочеться. Що мусите казати. Те з душi. А ще краще – вiд серця.

– О, не вдавайте моралiста. Це вам не личить.

– А що менi личить?

– Ковпак блазня. Паяца. Арлекiна! – виривалось у неi майже щиро.

Вона тратилась.

– Ля-ля-ля! – втручався Михайло. – Чи не час нам вставати. У мене вже задубiла спина.

Опiсля ми вставали, ми платили, властиво платив Михайло, я подавав Мартi пальто, нашi обличчя були червонi, Марта поглядала на мене засоромлено i разом вибачливо, я вдавав, що нiчого не сталося. А дома, вже затемна, поки Михайло заводив до сусiднього гаражу авто, Марта проводила мене геть на сходи i казала навздогiн притишеним голосом:

– Добранiч, паяцо!

На що я вiдповiдав:

– Добранiч, Касандро!

А вже внедовзi вона пропонувала iхати кудись на танець. Куди на танець? Куди-небудь. До «Панами», до «Куби». Вам iмпонуе Пiвденна Америка? Бо там гарячий клiмат. «Досить менi тих клiматiв», – мiг сказати Михайло. Наговориться, а потiм цiлими ночами не спить. «А хто винен?» – могла запитати Марта. У домi два чоловiки i нi одного справжнього.

Нищiвне обвинувачення, але ми його передчували. І на танець не iхали. Тим бiльше, що Михайло майже не танцював, а я мав велике бажання по можливостi рiдше зударятися з моею шановною антагонiсткою… І ще тим бiльше, що вона починала помiтно мене непокоiти, по-своему розкладати мою iнтегральнiсть, позбавляти мене незалежности. Я бачив ii зачасто, заблизько, задоторкально. Коли ми були дома, ми тiльки те й робили, що постiйно одне одного для чогось потребували. На кухнi, в пивницi, на городi, у ваннiй i навiть у спальнi, де завжди щось ставалося i конче вимагало нашого спiльного втручання. Я мусiв радити, де i як замовляти меблi, направляти газового пальника, помагати вiшати фiранки, вiдчиняти пляшку шампанського. Михайло поволi переставав iснувати, вiн лише приiжджав з роботи, випивав склянку холодноi з льодом води, вечеряв, скидав черевики, натягав капцi, всiдався у фотелi пiд лампою, читав улюбленого Рабiндраната Тагора, або газету «Свобода»[52 - Газета «Свобода» – газета украiнськоi дiаспори у США. Видаеться з 1893 року.] з Ню Джерзi[53 - Нью-Джерсi (англ. New Jersey) – американський штат на узбережжi Атлантики.] i зникав зi соцiального обрiю родинного на весь вечiр. Зате Марта одягалася у свiй атласний злото-жовтий чи вишнево-червоний халат, займала свое командне становище i чергове випробування моеi терпеливости починалося. І признаюсь, що це дiяло. Я був весь час нею занятий. Я не мав часу на щось iнше. Я ще не знав, чим все це мало скiнчитися, але вiдчував виразно, що нiчим добрим. Заносилось, щось, як на бурю.

До того наближався сезон балiв i в тому також наш щорiчний, невiдмiнний баль iнженерiв. Марта виразно дала зрозумiти, що цьогорiчний цей баль – ii баль, а тому ми мусимо бути вiдповiдно приготованi. Але я мав також i свое рiшення. Я вирiшив цього сезону вiдмовитись вiд всiх балiв без огляду на iх походження. Марта дебошила.

– Траур! Траур! Розумiю. Добре! В такому разi я йду сама! Знайду собi кавалера. Скажу, що моi не годяться. Подумаеш, втратив такий скарб!

Вона мала на увазi Лену, я не перечив, Михайло тратився, не знав, в чому справа.

– І чого ти казишся? – питав вiн Марту.

– А того, що ви такi… такi… – вона не знаходила вiдповiдних слiв.

– І чого тобi так залежить на тому балi? – питав вiн далi.

– Для тебе. Тож твiй бал! Ти ж там членом правлiння. А я твоя жiнка! – сердито вибухла Марта.

– Ну, гаразд. Гаразд. Заспокiйся. Поiдемо. Кожний рiк iздили… – казав добродушно Михайло.

Лишень я мовчав i мовчав уперто. Марта позирала вогнем, але мовчала також. А одного разу, до моеi поштовоi скриньки, разом зi всiлякими рахунками на газ, телефон i таке iнше, потрапив один конверт, у якому, на диво, я знайшов запрошення на цей баль (новозбудований, елегантний готель Парк Плаза[54 - Парк Плаза (англ. Park Plaza Hotel) – готель у Торонто, побудований 1936 року.] замiсть Роял Йорку[55 - Роял Йорк (англ. Fairmont Royal York) – розкiшний готель у Торонто, побудований 1929 року.]) i до того вступний квиток вартости п’яти доларiв. І нi слова, хто i чому менi це посилае. Здивування велике. Пiдозрiння падало на Марту, вона на таке здiбна, але конкретних даних нiяких, i приходилось мовчати.

Марта все-таки гарячково готувалася, замовила сукню, не зважаючи на протести Михайла, безконечно сидiла на телефонi, замовляла фризiера, накупила всiляких парфумiв… А одного вечора, незадовго перед балем, Михайло вiд’iхав на засiдання органiзацiйноi комiсii, а я збирався простягнутися на канапi з томиком Дюрелля[56 - Дюрелль Лоуренс (англ. Lawrence George Durrell; 1912–1990) – британський письменник.], коли до моiх дверей застукано i на мое «прошу» увiйшла Марта у своему пишному домашньому халатi i прекрасних чорних, зi золотою китичкою, виступцях, якi iй так чарiвно личили.

– Чи можу я до вас? – запитала тоном, у якому вичувалось певне рiшення.

– Розумiеться! – зiрвався я на ноги i розлився чемнiстю.

– Прошу ласкаво сiдати! – i вказав на канапу.

Вона делiкатно, виструнчено присiла, старанно прикрила колiна полами халату, посмiхнулася i рiшуче запитала:

– Павле! Чому ви не хочете iхати з нами на бал? Ви нами не вдоволенi? Михайло дивуеться. Може нам треба вибратись?

– О! Нi! Я вами зовсiм вдоволений, – запевнив я ii патетично.

– То в чому справа? Чим пояснити ваше вперте небажання дотримати нам товариство?

– Не тiльки вам. Взагалi. Я вирiшив цього року…

– Чому якраз цього року? Що це за такий фатальний рiк? – перебила вона мене.

– Просто не можу. Без пояснень.

– Дуже дивно. Ну, а коли б я вас гарно попросила? Щоб зробили це для мене? От хочу з вами танцювати. Ви ж знаете, що Михайло не танцюе.

– Чи вам бракувало коли партнерiв?

– Але я хочу з вами.

– Дуже дякую, але не розумiю чому.

– Знаете, що я… вперта.

– Гiдна уваги чеснота. Але не так давно ви окреслили мене, як зразок егоiста. Чи цього не досить?

– Ви образились. Бiдний. Вибачте.

– Справа далеко не в образi.

– Ну, а в чому?

– Впертiсть, егоiзм… Коса на камiнь. Ваше рiшення, мое рiшення. Небажання компромiсiв. Словом, конфлiкти.

– Але ж я… хочу! Я хочу! Що ви не бачите?

– Бачу.

– Для чого така жертва? Для людини, що вас покинула?

– Нiяка жертва.

– Жалоба!

– І не жалоба. Просто не хочу. Маю iншi намiри.

– Може збираетесь до манастиря?

– До манастиря, до пекла, до дiдька – байдуже куди, – вiдповiдав я рiшуче.

– Ви дивовижно неможливий.

– Ви ж це давно знаете.

– Але нiколи не думала, що ви аж такий.

Вона дивилася агресивно, очi горiли гнiвом, щоки червонi. Гарна, розлючена пантерка, яка все-таки викликала спiвчуття.

– Але ж, панi Марто! Чи варто сердитись?

– Скажiть, як не сердитись.

– З ласки, милосердя, любови.

– Для вас це жарт!

– Який жарт?

– Жарт! Не любите! Ненавидите!

– Але ж панi Марто!

– Не зношу виправдань. Я люблю яснiсть. Одвертiсть. І вiдвагу. Чому б не сказати просто: ви менi не потрiбнi – iдiть геть! Для чого цi церемонii?

– Але ж, панi Марто.

– О, ти мiй Боже! Мовчiть! Менi соромно! – викрикнула вона, зненацька вибухла плачем, рвучко зiрвалася i вибiгла з кiмнати.

Я був приголомшений, хотiв було бiгти за нею, нараз отямився, мене проймала злiсть. Марта перебiгла до своеi спальнi напроти i голосно затрiснула за собою дверi.

Настала сторожка тиша, безладдя, непевнiсть, хотiлось щось зарадити, думка напружено металася, шукалось виходу, заносилося на гострий конфлiкт, повiтря насичувалось електронами.

Була година восьма, найкраще б пiти i пройтися, або ще краще одягнутися i пiти до парку, перечекати пару годин десь на самотi, а там на роботу. І коли я одягнувся i мав намiр вiдiйти, дверi насупроти вiдчинилися, i в них появилася Марта.

– Чи могла б вас на хвилину задержати? – запитала вона злагiднено, голос ii тремтiв, очi мала заплаканi, щоки червонi.

– Дуже прошу, – вiдповiв я в тон ii голосу.

– Зайдiть на хвилиночку, – попросила вона до себе.

Чергова вражаюча несподiванка. Щоб не викликати враження надзвичайности, приймаю запрошення. Спальня виглядала чисто, свiжо, двоспальне лiжко старанно застелене, перед великим дзеркалом асортимент одеколонiв, м’яка, рожева табуретка, нiчний столик, рожева лампка.

– Не зважайте на мiсце, – казала вона. – Я вас задержала, бо хотiла перед вами вибачитись.

– Передi мною? За що? Вина моя, за мною вина, – вiдповiв я.

– Нi-нi-нi! Моя поведiнка… Це дико. Я розумiю. Інколи трачуся… – ii настрiй мiстерiйно мiнявся, обличчя набирало вигляду вiзантiйськоi iкони, голос – м’якiсть шовку.

Хвилинку я непевно й упокорено вагався, мене раптом збито з лiнii.

– Я вас розумiю. Вибачте, – казав я.

На мене найшло дивовижне стурбування, едине, що залишалося, – обiрвати цю розмову i вiдiйти. Марта миттю вiдгадала мiй намiр.

– Зачекайте. Ви ж ще маете час, – похапцем сказала вона.

– Маю багато справ, – мимрив я невиразно.

– Встигнете.

Їi настрiй далi мiнявся, очi швидко загорялися, появлявся лукавий посмiх. Свiжа, кольорова, соковита, гарний стан, бентежлива лiнiя, болюче вiдчуття, нашi погляди вперто змагалися, тiло наливалось гарячою втомою. Хiба кинутись i зiм’яти, як хижак, свою жертву. Нi, краще вiдiйти. Усе це таке провокуюче. Я стояв з течкою пiд пахвою i з намiром вiдiйти.

– Зачекайте! – викрикнула вона. – Я ж хочу з вами говорити.

– То ж я вас слухаю, – вiдповiв я з намiром захисту.

– Колись ви казали, що… любов не вимагае виправдання, – казала вона з тiею напруженою увагою ловця, який ось-ось зажене свою жертву.

– Не заперечую цього й тепер, – вiдповiв я.

– То чого боiтесь? Чи я аж направду така страшна?

– Для цього е причини.

– Певно. Причини. Не любите мене. Любите iншу.

– І не це тiльки.

– О, Боже! То скажiть! Ви сердитесь? То ж чого?

– Ви самi добре знаете! – викрикнув я.

Вона рiзко на мiсцi повернулася, закреслила рукою над лiжком дугу, механiчно схопила маленьку, вишиту подушечку i кинула ii в кут пiд вiкно. І присiла спонтанно на ослiнчику, поли халата вiдкрили гарнi колiна у нейлонових панчохах, якi вона намагалася швидко закрити. Мое вагання робилось нестерпним.

– Добранiч! – вирвалось у мене i я повернувся до виходу.

– Павле! – зiрвалась вона i схопила мене за руку, ii рука була гаряча й нервова. – Я ж ще не все сказала… Я вас не пущу. Я вас просто не пущу… І що ви менi зробите? Павле! О, Павле! Я ж вас люблю! Я люблю!

Вона кинулась менi на шию, ii халат розiпнувся, пiд легкою, нейлоновою сорочкою вигиналось ii пружне, гаряче тiло. Я опустив свою течку, схопив ii на руки.

– Павле! – злякано викрикнула вона.

Я швидко поклав ii на лiжко, зiрвався, пiдняв течку i вибiг з кiмнати. Я ще чув за собою ii викрик, але я вже швидко сторч головою бiг вниз по сходах, шарпнув вихiднi дверi i вирвався назовнi.

Це вже був просiяний сяйвом недалекого лiхтаря вечiр, здовж хiдника стояли авта, сходами вгору поважно ступала моя сусiдка у великому чорному капелюсi зi своiм кудлатим песиком Ростi. Вона була, напевно, приголомшена швидкiстю мого бiгу i неуважним привiтанням, нiби за мною гналася погоня.

Отже, те, чого я сподiвався i перед чим iнстинктивно боронився, сталося. Воно мусiло статися, i воно, напевно, на цьому не скiнчиться. Я не святий i нiякий сторож моралi. В менi сила бунтiвливих противенств, i це був я, що засадничо призвiв до цього. Марта зо всiх сил намагалася боротися, вона тiкала, билася в розпачi, а я лишень своею лукавою поведiнкою розогнював ii спокусу.

Тiеi ночi я вертiвся бiля своiх машин, як розбурханий робот, виповнений динамiтом. Я був ходяче тi-ен-тi[57 - Тi-ен-тi (англ. TNT Express) – мiжнародна компанiя з доставки кур’ерських послуг.], граната на двох ногах, безглузда торпеда пiд божевiльним тиском. Що мав робити? Мораль, етика, пристрасть, гормони, закони – метелиця чеснот, а сам я плоска реальнiсть, стандартна норма звичайнiсiнького побуту з iдеалами – я, моя жiнка, моi дiти, мiй дiм – альфа й омега i замкнене коло.

Але коли це i де це я вперше зустрiвся з цiею долею? Чи було це тут у Торонтi, а чи деiнде у наших судьбоносних мандрах? Це було ще в Европi, у Ляйпцiгу, Фулдi[58 - Фулда (англ. Fulda) – мiсто у США.], Франкфуртi. Це було пiд час iсходу у вирi шаленого стовпотворення, на тлi епохальних руiн континенту, серед метушнi Дi-Дi кемпiв, в атмосферi затруення, ненавистi, противенств. Хто пив це смертельне вино епохи, нелегко збавиться його оп’янiння.

І мене цiкавило це приречення, не пригадую вже, як i коли ми зустрiлися, але було це завжди поеднане з певними хвилюючими складниками, навiть, пригадую, тодi в Берлiнi у бункерi Ангальтер-Бангоф[59 - Ангальтер-Бангоф (нiм. Anhalter Bahnhof) – бомбосховище в районi залiзничноi станцii Берлiна.], коли на нашi голови з висоти небес, нiби з рогу добробуту, сипались тонни вибухових об’ектiв, а ми, побравшись за руки, намагалися лiзти живцем у сиру землю, дихали диханням могили, тремтiли разом з планетою i мали лиш одну-однiсiньку мету зберегти биття серця i не зiрватися в безодню смерти.

У Торонтi ми зустрiлися на грунтi громадськоi роботи; у товариствi ще однiеi синьоокоi молодицi, чи не жiнки мого приятеля Бойка. Марта появилася одного весняного дня, у моему анахоретському логовиську на вулицi Маркгам у ролi делегацii однiеi жiночоi органiзацii з мiсiею завербувати мене для доповiдi у iх органiзацii на тему поетеси Лесi Украiнки – карколомне, як на мене, завдання, але я погодився. Вона була у блискучiй жовто-гарячiй сукнi, як втiлення турбо-динамiчних сил своеi статi зi соромливими поглядами з-пiд густих, довгих повiк, i пригадую виразно, що це опiкало мене цикутою спокус i в моiй уявi вже тодi вирували чортики, якi навперейми нашiптували менi скористатися з цiеi добродiйноi нагоди. Я, здаеться, частував своiх гостей голландським «болс»-ом[60 - «Болс» (англ. Bols Genever) – оригiнальний голландський напiй iз двохсотрiчною iсторiею, прабатько англiйського джину.], показував таборовi фотографii, говорив про поезiю i розпачливо намагався бути привабливим, що менi нетяжко давалося.

А потiм, як пригадую, я випустив ii з поля зору… Але пiзнiше на одному з наших початкових танцювальних вечорiв вона пiдiйшла до мене i запропонувала якусь метушливу румбу.

– Ви, здаеться, мене щасливо забули, – казала вона тим своiм упокiрливо-кокетливим тоном, що звичайно дiяв на мене пацифiстично.

Було далебi невиправданим, що я мiг щось подiбне вчинити, i я почав незграбно виплутуватись з цього ганебного становища.

– Як можна забути таку чарiвну жiнку! – несумлiнно брехав я i не пригадую, що ми там говорили взагалi, але пригадую, що ми найбезбожнiше взаемно залицялися i навiть, здаеться, домовились нелегально зустрiтися, чого одначе не сталося з моеi вини.

Бо опiсля я був паралiзований iншими корчами вже на грунтi Лени, яка стихiйно опанувала моею свобiдною волею i обернула мене в механiзм, що не могло уникнути уваги Марти. Вона з непомильнiстю радару схоплювала моi найвражливiшi точки опору i засипала iх тоннами нищiвноi зброi. Пригадую, на iншому балю вона знов виявила iнiцiативу, запросила до танцю i з виразом жiночого Мефiстофеля шепнула менi на вухо: «Як можна забути таку чарiвну жiнку?», на що я вiдповiв зливою ще зухвалiших комплiментiв, запевняючи ii, що мое забуття це лиш одна з форм захисту перед невмолимiстю ii чарiв.

– Не хочу вiрити, що ви лякаетесь таких небезпек, – казала вона з виразною ноткою кепкування.

– Ви ще матимете нагоду переконатися, що я не належу до переборщено героiчних суб’ектiв, – вiдповiдав я на це.

– І вам не соромно? – питала вона наступально.

– Невимовно, – вiдповiдав я.

– А чи це стосуеться до всiх, а чи тiльки до мене? – питала вона зi зловiщим натяком.

– Розумiеться – до всiх, – вiдповiдав я щиро.

– Якесь мое шосте чуття пiдказуе, що ви все-таки брешете, – посилювала вона свiй наступ.

– Ваше шосте чуття виразно займаеться наклепами, – боронився я розпачливо.

– А менi показували одну облiплену косметиками дiвчину i впевняли, що вона мае силу порушити вашi засади, – казала вона i одразу схаменулася, бо вiдчула, що цей натяк може порушити також мою рiвновагу.

– Гiднi уваги спостереження, – вiдповiв я з виразним натяком, що ця тема менi не iмпонуе.

Ми танцювали до кiнця з настороженою упередливiстю i розiйшлися трохи наiжено, нiби двое покараних котiв. Пiсля того ми оминали зустрiчi. Присутнiсть Лени зменшувала значення вiдсутности Марти.

І навiть коли Бояри вирiшили наймати у мене мешкання, я з досить легким серцем погодився на цю операцiю без нiяких особливих докорiв сумлiння. Можливо, в цьому була затаена задня думка, можливо, на цей раз присутнiсть Марти могла б злагiднити вiдсутнiсть Лени. Питання, як обiйти загрозливi ситуацii, було таким настирливим, що забувалися всi iншi небезпеки, i от останнiй вибух стихiйних сил був такий вражаючий, що, далебi, поставало питання, чи вдасться iх спрямувати у вiдповiдне рiчище. Рiшала справдi одна мить… Тяжка, гаряча секунда, удар кулi, яка летiла, вдарила, але лиш зранила… Але вже завтра може статися криза.

Питання, чи йти на бал, лишалося загрозливо вiдкритим. А може, справдi йти. Порушити мовчанку не тiльки задля Марти, а й для себе самого. Минулого року на цьому ж балi, який вiдбувався в готелi Роял Йорк, ми були разом з Леною, вона прибула тодi з Монтреалу, зупинилася в тому ж готелi, i ми провели разом двi гарячi, як спрага пустелi, доби. Це був сон, i бал, скаженi хвилини, i шалений порив. Це був верх нашоi пiрамiди, трiумф серця, найвищий акорд почувань.

І коли я сьогоднi не пiшов би туди ж, я опинився б у порожнечi вiдчаю, а коли пiду – знайду порожнечу мiсця. Менi смертельно не хотiлося б втягати до цього Михайла.


V

Вирiшальноi суботи одного дня жовтня ми трое, нiби члени однiеi родини, заклопотано вибиралися на той самий баль iнженерiв, який тяжiв над нами, нiби знак Зодiаку. Вiд полудня Марта на сценi одягання, ii повно скрiзь, не виключаючи i моеi кiмнати, вона розбурхано, вiд голови до нiг, нiби вiтер, бушуе в цiлому просторi, ii суконка творить альфу й омегу цiлого битiя, ii бронзова зачiска хижо, нiби грива лева на статуi перемоги[61 - Статуя перемоги – iдеться про стовп перемоги, Колону Неельсона (англ. Nelson’s Column), монумент на Трафальгарськiй площi Лондона (Великобританiя). Зведено монумент на честь видатного британського флотоводця, вiцеадмiрала Горацiо Нельсона (англ. Horatio Nelson; 1758–1805), котрий загинув у битвi при Трафальгарi 1805 року. Колону прикрашають чотири бронзовi леви.], тероризуе увагу, ii профiль – профiль бiблiйноi Рахiлi, а все разом, це рiзьба богинi Ра з головою яструба[62 - Богиня Ра з головою яструба… – тут У. Самчук помилився. Давньоегипетська мiфологiя зображала бога Ра з головою сокола, натомiсть яструбину голову мав бог Тот.].

Нас з Михайлом майже не стало, ми розчинилися в атмосферi Марти, нашi одяги i зачiски блiдли в сяйвi ii величности.

Вона менi надзвичайно подобалась, головне, коли пишно входила до моеi кiмнати, свiдомо бажаючи викликати подив, вона сяяла сяйвом мiдi i, здаеться, дзвенiла, як натягнута струна. Вона була неймовiрно вдоволена цiею процедурою збирання, переливно граючись, як чара шампанського.

– Чи ви розумiетесь на брильянтах? – питала вона.

– Нi, – вiдповiдав я.

– Шкода, що ви не можете купити менi брильянт за тисячу двiстi доларiв. Дивiться, дивiться! – показувала вона число «Лайф»[63 - «Лайф» (англ. «Life») – американський журнал, заснований 1883 року. Виходив щотижня до 1972 року.]-у, i в ньому гарнi панi у багряному оксамитi з брильянтами на пальцях, гарних, як фантазiя, рук.

– Це реклама, – казав я.

– Все реклама. Ви реклама, я реклама. Гелена Рубiнштайн[64 - Гелена Рубiнштайн (англ. Helena Rubinstein; 1872–1965) польсько-американська бiзнес-ледi, колекцiонер, меценат.]. Перi Комо[65 - «Перрi» Комо Рональд П’ерiно (англ. Pierino Ronald «Perry» Como; 1912–2001) – американський спiвак, телезiрка 40–50-х рокiв ХХ столiття, володар премii «Греммi» (1958).]… Налийте менi чарку… І собi…

– Я не маю, – казав я.

– Але я маю. Михайле! – гукала вона вниз. – Налий нам по чарцi… Що хоч… Я хочу мати настрiй.

– Ви ж масте настрiй.

– Я хочу мати… Над… Над… Наднастрiй. Як вам подобаються моi парфуми? Правда? Чудовi! Пахнуть весною. Пiвднем. Ви ж були на пiвднi…

– Нi. Я був лише на заходi.

– Давайте поiдемо на пiвдень.

– Давайте.

– А ви б зi мною поiхали?

– Куди хочете. До Єгипту… В Сагару.

– Нi. На Флориду… Лежати пiд пальмами на березi океану. Ви ще нiколи не лежали пiд пальмами на березi океану.

– А ви?

– Я багато разiв.

– Я й забув. А правда. Легкий бриз, чудова фiгура.

– Ха-ха-ха! А правда? Чи я вам подобаюсь?

– Бiльше, нiж дозволено.

– Ха-ха-ха! Не питайте дозволу!

Вона схопила мене за руку i ми, невiдомо чому смiючись, пiшли вниз сходами. Марта своею широкою сукнею виповняла весь простiр, для мене залишалось лиш окраець сходiв, внизу у кухнi, перевдягнутий у вечiрнiй одяг, Михайло наливав чарки «канадського клубу» з джiнджiрелом[66 - Джiнджiрел (англ. Gingerella) – безалкогольний iмбирний напiй.] i льодом.

– Знаеш, Михайле, що вiн менi обiцяе? Брильянтовий перстень за тисячу двiстi доларiв i поiздку на Флориду. За брильянти! За Флориду! – пiдняла вона чарку.

Вона була втiленням запашноi, рожевоi радости i запашного, рожевого щастя, Михайло спокiйно смiявся, я достосувався до загальноi атмосфери, ми всi трое випили i почали збиратися до вiдходу. Марта, дарма що цiлий день приготовлялась, все ще не була готова, побiгла ще раз нагору до спальнi i довго там барилася… А мене Михайло покликав до телефону, дзвонила одна мало знайома панi i питала, чи я буду на балi, я був трохи здивований, а одночасно вдоволений – хтось десь i для чогось цiкавиться мною.

Ми з Михайлом чекаемо. Але ось у всiй своiй стихii, як пишний розпущений павич, сходить вниз Марта, я подав iй тепле, легке, зi сiрим каракулевим комiром пальто i ми, нiби трое жрецiв, якi збираються приносити криваву жертву, урочисто виходимо i сходимо вниз, де нас чекае нове, блискуче чудо з назвою Шевролет.

– То я маю сидiти сама? Нiколи! – протестувала Марта, коли ми намiрялися примiстити ii на задньому сидженнi.

– Але вашi роби, – перечили ми.

– Но-но-но! Це вам не вигорить, Павле, ви тут зi мною, – протестувала вона.

– До ваших послуг, мадам! – вiдповiв я.

Ми заняли задне сидження, Мартина сукня, як лютий звiр, загнала мене в самий кут, Михайло залишився сам за керiвницею.

Вiдчувався пiднесений, густо-рожево-оксамитний настрiй свята, змiшаний iз запахом французького одеколону, все бундючно настовбурчене, вулиця, як звичайно в суботу, завантажена машинами, наше слухняне авто терпеливо i вперто продиралося крiзь гущу механiки, розливно й невротично мигали неоновi реклами, був, мабуть, вiтер, бо хiдниками пiд ногами пiшоходiв металось зграйками сухе листя.

Ми з Мартою сидiли рiвно, як фараонська пара, вирiзьблена на колонах святинi, ii вольовий профiль з вольовим носом час до часу обливався сяйвом свiтел, в темнотi зо всiх бокiв мигали кольори. Ми мовчали, але моя безбожницька думка бавилась спокусами уяви, нервова рука Марти мордувала мене своiми дотиками, ii сукня наводила терор, i я не мав сили розiрвати цiеi течii еднання з чемности, з приемности, з легковажности, ця гра виразно нас бавила, i ми просувалися крiзь ту масу настрою, i чим ми бiльше наближалися до готелю Парк-Плаза, що на розi вулиць Блур i Авеню Роуд, тим та маса ставала густiшою, гарячiшою, бентежливiшою.

І ось нарештi вiсiмнадцять поверхiв готелю, а з ним не менша проблема паркування. Його офiцiйна паркувальна площа цiлковито вичерпана, залишалось шукати мiсця деiнде. Машини поволi пiд’iжджали до входу готелю, висипали на хiдники одягнених у бальовi сукнi жiнок i вiд’iжджали в невiдоме шукати для себе пристановища.

Ми вирiшили не розбивати нашого товариства, одразу iхати за пошуками паркування, а потiм пiшки вертатися до готелю. За чверть години нам це пощастило осягнути, ми залишили нашу машину на однiй з бiчних вулиць i почали боротьбу з вiтром, що дув нам напроти. Особливо терпiли сукня й зачiска Марти, ii легкi, на високих тонких закаблуках атласовi черевички вимагали милосердя, ми з Михайлом дивилися на цей садизм природи, нас гризло сумлiння, що ми все-таки не залишили ii одразу в готелi, але ради не було, i ми наполегливо прокладали нашу путь назустрiч слiпучому фасаду кiна «Унiверсiтi», яке горiло пожежею реклами фiльму «Антонiй i Клеопатра»[67 - «Клеопатра» (англ. Cleopatra) – кольорова iсторична драма 1963 року, сценарiй якоi написаний за книгою Карла Марiо Франдзеро (iтал. Carlo Maria Franzero; 1892–1986) й iсторичними оповiданнями Плутарха, Светонiя й Аппiана. Режисер – Джозеф Манкевич (англ. Joseph L. Mankiewicz; 1909–1993); у головних ролях – Елiзабет Тейлор (англ. Elizabeth Taylor; 1932–2011) i Рiчард Бертон (англ. Richard Burton; 1925–1984).]. Цiкаво, чи Єгипет мав своi кiна? Нi. Але вiн, напевно, мав своiх жрецiв моди, чарiвну Марту, боротьбу з вiтром i готель Плазу з балем iнженерiв. Чому я не родився одночасно тодi i тепер, щоб мiг порiвняти.

Другу чверть години ми затратили, щоб добитися до середини готелю, але ми цього доконали, заля була вщерть заповнена, зо всiх бокiв чулися нарiкання, було тiсно, пiвтемно, чорнi мармуровi стiни, висока заля, ряд свiтляних дискiв, що звисали з темноти, блискуча, освiтлена прожектором оркестра в далинi i безпервний, повiльний, густий танець в атмосферi диму, алкоголю, парфумiв.

Знайти мiсце при столику не було надii, наша трiйця розгублено, без напрямку продиралася крiзь масу, траплялися знайомi, мiнялися привiтаннями, i серед тiеi гущi обличь я побачив одно, яке мене бiльше зацiкавило, – округле, ластовинясте з мiцно пiдмальованими устами, обличчя Манi Зарубовськоi, приятельки Лени, яка, звичайно, на мене гнiвалась i уникала зустрiчi. Але на цей раз, помiтивши мене, вона залишила свого партнера, протиснулася навпрост до мене i шепнула менi на вухо:

– Є Лена.

І не чекаючи вiдповiдi, знов поринула у розтанцьовану стихiю.

– Що вона вам сказала? – швидко й сполохано запитала мене Марта i схопила мене за руку.

– Комплiмент, – вiдповiв я механiчно.

– Кого ви шукаете? – питала далi Марта.

Я не вiдповiв, я дивився понад голови людей, i менi здавалося, що я помiтив одно особливе обличчя, яке мене вразило, але воно дуже швидко знов розчинилося в масi. Терпка, гарячкова напруженiсть, треба б зiрватися й бiгти.

– Ей, паничу! Що з вами? Чи ви мене чуете? – непокоiлась Марта.

– Чую. Я вас чую, – вiдповiдав я непритомно.

Оркестра зробила малу перерву, танцююча маса зупинилася, але не розходилась, чекаючи на другу половину танцю. За хвилину з глибини залi донеслась проймаюча мелодiя танго роз[68 - Танго роз (iтал. Tango delle rose) – один iз саундтрекiв американськоi романтичноi драми «Касабланка» (англ. «Casablanca», 1942). Авторами вiдомоi «Пiснi троянди» (1928) були Альдо Боттеро (англ. Aldo Bottero) i Фiлiппо Шрайер (англ. Filippo Schreier).], i маса знов почала рухатись.

– Вiдкривайте бал, – звернувся я до Михайла.

Вiн запросив Марту, вона з ваганням погодилася, докiрливо глянула на мене, i я залишився сам у гущi людей.

Вiдчувалось багато надзвичайного, я любив феномени, фантастичнi реклами, лiтаючi тарiлки, любив гру серця. Вимагалось бiльшого ефекту, i я почав шукати буфету. Продираючись крiзь масу людей, я ще раз наткнувся на Маню Зарубовську з ii гарними, оголеними плечима, якi пiд штучним сяйвом свiтляних дискiв мали кольор староi бронзи.

– Вона вас шукае! – шепнула вона знов i так само зникла.

Я рiшуче не мiг дати зi собою ради, це обурювало. Не пiти ж i не кинутись у прiрву. Я ще збiльшив зусилля, щоб прорватися до буфету, знайшов його у вiдлеглому кутi злiва вiд голосноi оркестри, обложеного армiею людей iз склянками ситого, лукулiвського[69 - Лукулiвський – вiд фразеологiзму «лукулiвський бенкет», що означае незвичайно багатий, вишуканий бенкет. Походить вiд iменi знатного римського полководця, консула Луцiя Лiцинiя Лукулла (Lucius Licinius Lucullus; 117 до н.д. – 56 до н.д.), який на схилi лiт прославився любов’ю до розкiшних бенкетiв.] настрою. Моя поява викликала сенсацiю, знайшлося багато знайомих. А! О! Давно не бачились! Купили нову хату! Гратулюю! Виклики, оклики, гратуляцii, нiби я перемiг боксера Люiса[70 - Джозеф Луiс Берроу (англ. Joseph Louis Barrow; 1914–1981) – американський боксер-професiонал, чемпiон свiту в суперважкiй вазi.]. У моiй руцi механiчно з’явилася склянка з рай-вiскi[71 - Рай-вiскi (англ. Whisky Paradise) – вiдома марка iталiйського вiскi.], появився друг i приятель ще з Европи Степан Снилик, той самий, що «оформив мою хату», який встиг оформитись також i виглядав як американський футбольний м’яч з округлим теплим носом i бiлою пiнгвiновою манiжкою на тлi чорного англiйського одягу.

– Прогресуемо, – казав Снилик. – Як хата? Не бери цього поважно. Маю для тебе солiднiше дiло. Випий ось чарку i бери другу. Я сьогоднi «целебрую». А все-таки в Роял Йорку було краще. Цей готель… Нiчого, нiчого. Мода… Щось, як вiршi Полусонцевоi, але там було де розгорнутись. Наша громада множиться. Хати йдуть, як нейлоновi панчохи, купив – двадцять, продав – тридцять. Раджу i тобi ворушитися.

До нас пiдходили, вiдходили, творили гурти, реготали. Власник «Луцiв енд Брос Ко»[72 - «Луцiв енд Брос Ко» (англ. Lutsiv& Bros Co) – назва вигаданоi письменником компанii.], власник «Дженерал Клiнiнг»[73 - «Дженерал Клiнiнг» (англ. General cleaning) – клiнiнгова компанiя.], власник «Дженерал Вуд Стор»[74 - «Дженерал Вуд Стор» (англ. Woods General Store) – назва мережi продуктових магазинiв у Канадi.]. Безодня власникiв, моi кишенi заповнились вiзитiвками, колишнi хлiбороби Украiни, всiлякi в’язнi всiляких тюрем, таборяни Дi-Пi, нацiоналiсти, соцiалiсти, монархiсти, правi, лiвi, об’еднанi залею Парк Плаза, надхненнi рай-вiски i оркестрою Ябця Яблонського.

Мене замотали у вир алкоголю i бiзнесу, нiби медальйон ватою, мое обличчя набрало кольору полуницi, язик розв’язався i молов, як жорна, що лиш не сип, здавалось я потрапив на iншу планету i закрутився солодким крутiжем блаженного буддiйського раю.

Та все-таки я не зрiкався туманного намiру вирватися з цього буфетно-бiзнесового едему, бо десь там у непрогляднiй далечi майорiла одна згадка, яку я намагався пiймати рукою. Я робив зусилля прорватися i знайти щiлину у мурi бiлих манiжок, можливо, я зробив щось в цьому напрямку i зовсiм не помiтив, коли i як, знiчев’я, як привид, як царiвна пiдводного царства, з модерно-атомовою, сiро-попелястою зачiскою появилася передi мною Лена.

Наскiльки все-таки жiнка вiдважнiше вiд нас, чоловiкiв, ество, вона стояла передi мною у моднiй, сiрiй, мiшкуватiй, а ля Париж, сукенцi, зi сартрiвською екзистенцiалiстичною усмiшкою, зовсiм незалежно i виразно дивувалася виглядом моеi спантеличеноi подоби. І едине, що мене рятувало вiд загибелi, це алкоголь з його чудодiйними властивостями позбавляти людину людського вигляду. Лена невмолимо стояла передо мною, нiби кат зi сокирою, ii широкi уста розтягалися у знiяковiлу посмiшку, i я почув, нiби з-за стiни, ii гаркавий голос:

– Не пiзнаете мене, Павле? – i простягнула менi руку, яка видалась менi неймовiрно довгою.

– Чи я пiзнаю? О! Це iй-богу вона! Звiдки? Як? Коли? Лено! – я захлинався, нiби потопельник.

– Шукаю вас цiлий вечiр, – далi чую ii намацально- реальний голос, нiби я чув його учора. – Де ви пропадаете?

– Де пропадаю? П’ю. Ось з тими капiталiстичними акулами. А де ви тут взялися? Чи можна торкнутися? Так! Лена! – театрально казав я, що ii бавило, i вона поблажливо пiдсмiхалася.

– Приiхала навiдати друзiв, – казала вона.

– А як з недрузями? Наприклад, я? А де ваш шановний чоловiк? Як приемно звучить: чоловiк, газбенд, ман, муж!

– Чоловiк, газбенд, ман – дома, – казала вона. – А ви, бачу, виключаете себе з числа моiх друзiв.

– Це хочете сказати – я? Провокацiя.

– Ви так поставили питання… Не я.

– Горда невиннiсть. Вибачте. А газбенд дома. І як ви могли? Забуваете, куди ви попали. Чи ви знаете, що ви мiж пiратами? Професiйними контрабандистами? Насильниками й людожерами?

– Не забуваю. Менi саме таке товариство iмпонуе.

– Що вас тут розiрвуть?

– Готова на розтерзання.

– А коли ви з’явилися? Маю на увазi Торонто.

– Учора.

– Грiшниця! Мiй телефон Джi-Ю 3252.

– Звiдки могла знати? В телефоннiй книзi вас ще немае.

– Цiле Торонто знае. Спитайте на вулицi першого газетяра. А де ви зупинилися?

– У Манi.

– Зарубовськоi? Та, що вперто мене бойкотуе? І не каже, за що.

– А може, ви знаете, за що.

– Я ще не е аж такий ясновидець.

– Цiле Торонто знае.

– То кажiть! То кажiть! Щаслива i радiсна, мадам…

– Соренсен.

– Ясно – Соренсен. Нарештi. І щаслива.

– Ясно, щаслива. Може, запропонуете якийсь коктейль… Для бiльшого щастя, – казала Лена.

– Вибачте! Розумiеться. Що ви п’ете? Чи по-старому?

– На цей раз звичайна вiскi. Без нiчого.

– Пам’ятайте, що ви мiж пiратами. Розiрвуть.

Я кинувся в атаку на вiскi, проломив буфетну чергу, роздобув двi склянки «рай» зi содою i льодом (дабл i ще раз дабл!) i вирвався назад – переможний i радiсний, по дорозi натрапив на Михайла, який прибув сюди, мабуть, з тiею самою мiсiею, нагадав менi Марту, побачив Лену, все зрозумiв, вдоволено посмiхнувся i заняв мiсце у лавах буфету.

– Павле. Але я просила… – кинулась до мене Лена.

– Чистоi. Розумiю. Зараз дiстанемо ще. Вибачте.

– Добре й так.

– Зараз! Зараз! – метушився я невiдомо чому зi склянками в обох руках, оглядався за мiсцем, i на диво нам пощастило – столик, залитий кольоровою рiдиною i заставлений порожнiми пляшками з дуже бурхливим краевидом у кутi пiд чорною стiною. Я згорнув набiк пляшки, паперовою серветкою витер калюжi «севен-ап»-у… – Чи ж не чарiвне гнiздечко, – захоплено казав я.

– Ідеальне, – смiялась Лена.

– Лиш погляньте, що отам дiеться, – вказав я на публiку.

– Веселяться.

– Чи ж не бурхлива радiсть? Бачите, що дiеться з нашим Торонтом? Чуете? Розтяжна, степова… Чудово! Отже, за радiсть! – i ми пiдняли склянки.

– За радiсть, – казала Лена.

– Ох, та безбожна флейта. І як вона баламутить «Розпрягайте, хлопцi, конi». Тож ви також з Харкова!

– З Харкова – казала Лена.

– І скажiть… Признайтеся. За яким таким циганським законом, ви так ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумлiння? Отже, за зустрiч! – i я пiдняв склянку.

Лена пила також.

– Павле, – казала вона по хвилинi надуми. – Я нiколи вас не залишала.

– Мовчiть! – стукнув я по столу кулаком.

– Я вас не залишила, – спокiйно повторила вона свое i зосереджено дивилась на мене.

І я раптом замовк. Менi видалось, що вона говорить якусь правду. Я вiдчув знайомi нотки ii мови… Нашi очi визивно зустрiлися, було замало свiтла, щоб бачити iх вираз, але я вiдчував. Наступило раптове вiдпруження.

– Менi хочеться когось вдарити, – вирвалось у мене.

– Перед вами стiл, – вiдповiла Лена.

– Чортова справа! І кому це потрiбно? – лютував я.

– Ви ж тодi обiцяли, – казала далi Лена.

– До чорта ясного… Коли i що обiцяв?

– Телефонувати.

– Куди i кому?

– Ви! Менi! Пiсля балю в Каса-Ломi[75 - Каса-Лома (iсп. Casa Loma) – неоготична замкова садиба сера Каса Ломи, розташована на пагорбi в Торонто. Вiд 1937 року функцiонуе як музей.]. Я ж просила. І дала вам телефон. І чекала цiлий день. І чому ви не телефонували?

Я був п’яний, моя голова варилася, як котел з брагою, але я враз задубiв. Що справдi сталося? Чому я задубiв? Чому менi занiмiв язик? І я враз пригадав.

– Я ж телефонував! – вирвалось у мене сливе розпачливо. Цiлий день.

– Але куди i кому?

– На Шша[76 - Шша – так герой вимовляе назву краiни (США).]!

– На Шша! Я ж вам… – i вона замовкла.

Я мовчав також. Я зрозумiв. Вона дала менi телефон Зарубовськоi, а я переплутав.

– Леночко! Знаете! Мене мало повiсити! Мене треба розiрвати на шматки! – викрикнув я, схопив свою склянку i випив до дна.

Але мое оп’янiння швидко проходило, я був приголомшений, не мав нiяких слiв пояснення. Анi виправдання. Я вперше зрозумiв цiлу цю вийнятково безглузду, безмiрно судьбоносну ситуацiю.

– Фу! – вирвалось у мене. – Чи ви будете тут ще завтра?

Вона подумала i вiдповiла:

– Нi.

– Прокляття! – вiдповiв я. – Чому б вам не зiстатися? Один тiльки день.

– Який сенс?

– Сенс? – вирвалось у мене.

– Як би ви це назвали?

– Маете рацiю, маете рацiю. Вибачте.

– Ви ж мене так добре знали.

– Як i ви мене. Що власне сталося?

– Мабуть, помилка, – казала вона.

– І ви не могли… перевiрити?

– Як було перевiрити? – казала вона. – Не було часу. Не було сили. Я боролася… До останнього. Ви знаете, що все це… Все це важилось роками. Зрештою, я не хочу сподiватися.

– Не треба. Я зрозумiв. Вина за мною i тiльки за мною. Я був ганчiрка. Сам не знаю… Я… Я… не раз! У мене завжди так складалося, це моя якась патологiчна хиба. Ви знаете, що я був… Зрештою, ви це добре знаете. Я був ненормальний i я е тепер ненормальний, я був вирваний… Я вас люблю! Я вас… вами хорий. Я хорий! Я хорий! Лено!

Я мав руки спертi лiктями на стiл, голову обняту долонями, дивився невiдомо куди. Лена мовчала.

– Можливо, нiчого не сталося, – проговорила вона по часi.

– Як ви це розумiете? – глянув я на неi.

– Бо я ще та сама, – вiдповiла вона.

– Як це справдi розумiти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися з Ню Йорку.

– Бо це правда, – казала вона. – Не знаю, як ви, але я та сама, направду та сама… Мене виповняе мистецтво, iнакше я б… здохла.

Я глянув на неi i хотiв вгадати ii справжню думку. Вона дивилася на мене довгим, впертим, рiвним поглядом.

– Так. Я та сама. Ви для мене той самий, – казала вона.

– Можете працювати? – запитав я спокiйнiшим тоном.

– Дуже добре.

– Вiн розумiе?

– Дуже.

– А як мама? Вдоволена? Напевно.

– Не знаю, можливо. Вона в нас нiма. Говоримо на мигах.

У цей час хотiлося сказати дуже i дуже багато, сказати все повною, ясною, чистою мовою, висказати невисказане, пояснити непояснене. Але не було нiякоi для цього сили. Я бачив перед собою Лену, вона на досяг моеi долонi, але вона була поза межами досягнення, i я не мiг iй нiчого, абсолютно нiчого сказати. Як знайти доступ або вихiд, або вхiд, або вiдхiд, щоб вона зрозумiла. І я знав, що вона розумiла, i, напевно, так само, як я, i так само нiчого, крiм коротких, холодних, сухих слiв не могла сказати. Ми замовкли. За нами i бiля нас бушувало те чорне море музики, танцю, спiву, розкритi i закритi пристрастi гойдалися, як хвилi великого океану, набридлi та одноманiтнi. Ми сидiли в кутi, пiд стiною, заваленi i заставленi масою нiг, спин, животiв, голiв, рук, нами, на щастя, нiхто не цiкавився i ми, на щастя, нiким не цiкавились. Я вигнав з пам’ятi все, що було до цього, я заставив всi входи сторожею своiх найiнтимнiших проблем, я мав на досяг долонi Лену… І завтра ii не буде.

– На якiй мовi говорите? Дома. – запитав я ii.

– Англiйська. Трохи нiмецька.

– Лена Соренсен, – вiдповiв я.

– Вам це подобаеться?

– Це так е. Інтернацiональне. Ми проти iнтернацiоналу.

– Можливо, проти. Але ми iнтернацiонал.

– А як там мiй портрет?[77 - – А як там мiй портрет? – Висить на стiнi… – у листi вiд 26 серпня 1960 року У. Самчук повiдомляв Любi Генуш: «Ваш портрет висить над моею канапою у приймальнiй кiмнатi» (Ф. 195. – Од. зб. 422)]

– Висить на стiнi.

– Поруч з вашим?

– Нi.

– І не скаржиться?

– Інодi.

– Як саме?

– По-рiзному. Я з ним воюю. Дуже настирливий.

– І маете успiх.

– Не дуже.

– А чому?

– Ах, Павле!

– То, може, затанцюемо? Така грiзна Ча-Ча[78 - Ча-ча-ча (англ. Cha-cha-cha) – бальний кубинський танець.].

– Знаете, що я ii не зношу. А ви без музики?

– О, нi. Маю «Фiлiпса».

– О… Зачекайте. То ж ви власник новоi хати! Гратулюю.

– Дякую. Хто вас iнформував?

– Маю розвiдку. Тепер лиш женитися. Чи запросите на весiлля?

– Не маю нареченоi.

– Наречених безлiч. Он у тiй гущi…

– А як по вашому з любов’ю?

– Виберiть християнську. До ближнього.

– Може, подумати.

– А до речi… Ви писали чудовi листи[79 - …сiмсот мiльйонiв китайцiв на землi… – 1965 року населення Китаю становило трохи бiльше нiж 715 млн.]. Чому перестали?

– Бо я не письменник, а механiк. І стратег.

– Стратег чого?

– Боiв за одну… мрiю.

– О, я вас знаю… Хороший Павло… апостол. Проповiдник любови.

– Не конче до ближнього.

– Будемо мати i це на увазi.

– Лено Соренсен.

– Вам сподобалося мое прiзвище.

– Щоб не забути.

– Це звучить, як погроза, що можете забути. Але я не забуду. Пам’ятайте.

– Для мене цього не досить, – казав я.

– Ми купили дорогий спогад… А все решта, можливо, не таке суттеве. Інколи люди каються, що не вмiли зберегти вартостей, а по-моему, найбiльшою нашою вартiстю е все те, що ми з вами пережили.

– Для мене цього не досить, – повторив я вже сказане.

– Ви гарно вмiете писати… листи. Згода?

– Але ж ви «не вмiете писати».

– Зате вмiю читати… І розумiти.

– Це, значить, говорити з порожнечею.

– О, як це суворо сказано. Пам’ятайте, що де б я не була i що б не робила, я буду з вами. Може, це звучить сентиментально, але разом правдиво. Павле! Одруження це найбанальнiша справа.

– Не для мене.

– Знаю, знаю. Тому ви й затягнули цю справу так безжалiсно. Коли б всi люди так на це дивилися – не було б сiмсот мiльйонiв китайцiв на землi[80 - Ви писали чудовi листи… – в архiвi письменника зберiгаеться 16 листiв до Люби Генуш, датованi 1952–1968 роками.], а в небi не було б спасiння… вiд цiеi повенi грiха.

– Таким я е. Я вибрав спротив. Не кiлькiсть, а якiсть.

– Кiлькiсть, якiсть – яка рiзниця. Головне… Не знаю, як це назвати. Чи це може бути «щастя»? Якщо це е взагалi.

– По-моему, е. За далекими свiтами, за глибокими морями, за високими горами. Чи наша зустрiч не був гарний доказ?

– Ви були зi мною щасливi? – питала вона по надумi.

– Нi.

– А чому?

– Бо ми не скiнчили початого.

– В такому разi ми маемо ще надiю. Коли б скiнчили – що далi?

– Розумiеться, коли б дивитися крiзь такi окуляри. Для мене не лишень пристрасть. Для мене поеднання, злиття. Маю на увазi два бiгуни. Якась умовна вiчнiсть, ще одно людське життя. Я знайшов початок, але не знайшов кiнця. І не це хотiв сказати… Не кiнця, а закiнчення чи продовження, чи тривання. До кiнця всiх кiнцiв, у межах нашого тривання. Не погоджуюсь на цю хвилеву зустрiч з вами, з першоi хвилини нашого знайомства я вiдчув приречення. Ми мусiли бути цiлiстю. Мене не треба переконувати, що ви не були б iдеальною жiнкою, матiр’ю, дружиною, я не шукав у вас саме iдеального iдеалу, але я шукав i знайшов щось значно бiльше, чого не висловиш словами, але що виповняе мене по самi вiнця i що робить мене щасливим. Може, це i е любов. В кожному разi це одна з найбiльших дорогоцiнностей, за яку безконечнi поколiння людей вели, ведуть i будуть вести безконечну боротьбу. Для мене це основне.

– О, як це гарно, Павле! – вирвалось у неi ii знане речення, яким вона звичайно висловлювала свое захоплення.

Нашi очi зустрiлися, ми дивилися крiзь морок одне одному в глибину глибин i хотiли сказати правду правд… Мiж нами запала мовчанка, яка тривала деякий час, нашi склянки були допитi, збоку далi бушувала цiлковито п’яна заля, мiж нами лишалася недосказанiсть.

– Чи мiг би просити? – перебив я мовчанку.

– А чи ви вже все сказали? – запитала вона.

Менi здавалося, що вона не наставлена на танець.

– Пригадуете, як ви часто казали: я це вже чула? Чи ми вже все сказали?

– Я помилялася.

– Не можемо все сказати. Не в нашiй силi.

– Котра година?

– Скоро кiнець.

– Ну, так iдемо.

І ми танцювали. Лена танцювала байдуже. Зовсiм iнакше, нiж колись. Я чув ii такою, як звик ii чути, вона мала своерiдне темпо, дивне дихання, виключнi дотики, ми робили засвоенi кроки, посмiхалися знаною вибагливою посмiшкою… Інколи забувалися, i тодi нашi тiла механiчно зливалися, я гостро вiдчував ii дихання i биття ii серця i при тому не мав сумнiву, що вона органiчно, навiки, безповоротньо моя.

У цьому танцi нас застала година дванадцята i «Боже хорони королеву»[81 - «Боже, бережи Короля / Королеву!» (англ. God Save the King / Queen!) – державний гiмн Великобританii.]. Все зупинилося i стояло непорушно. Ми з Леною трималися за руки. Їi примхлива зачiска була порушена. Бiля нас стояло довкруги багато людей. Впотiлi, зiм’ятi, гарячi. Коли скiнчився гiмн, все знов змiшалося, лишень ми стояли далi тримаючись за руки.

– Ну? – сказала вона i глянула менi у вiчi.

– Не будемо сентиментальнi, – повторив я знане ii прислiв’я.

Вона кивнула головою. Я потиснув обидвi ii руки i сказав:

– До побачення, Лено!

Вона вiдповiла:

– До побачення, Павле!

І ми розiйшлися з цього мiсця. Я вiдiйшов перший. Не оглянувся i не бачив, коли i куди вiдiйшла вона. Існуе один такий, можливо, фiзичний закон: наше тiло стае тяжким, ноги наливаються оливом, м’язи вiдмовляють послуху. Саме цей закон дiяв в мене з неймовiрною силою. Останнi моi слова я витиснув крiзь цiлу небулю туманности[82 - Ідеться про Туманнiсть Равлик (лат. Helix Nebula), планетарна туманнiсть у сузiр’i Водолiя.], в менi вiдбувалися космiчнi процеси розбиття сузiр, я нiчого не думав, а тiльки маячив.

Але все-таки я пригадав, що у мене було якесь товариство, а в тому також Марта, яка за цi пару годин перестала зовсiм для мене iснувати. Я пiшов, чи краще незучаснено поплентався iх шукати i не був здивований, коли хтось менi сказав, що вони вже давно вiд’iхали. Не тяжко уявити, що думала про це Марта, але моi власнi протиставлення були такi великi, що виповнили цiлу мою свiтосферу i для iнших не залишилось простору.

Додому я iхав трамваем Блур, без пересiдки, сам один, i я мiг цiлу дорогу перебувати в туманностi мого зачаровання, передумувати все бачене i сказане i марити чорти-зна якими дикими надiями. Уявляю, як тодi виглядав, i, можливо, назва iдiот найбiльше менi личила.

Доiхавши до Гай-Парк авеню, я залишив трамвай, далi поплентався здовж улюбленою алеею. Головне, що було порожньо i безлюдно, здовж хiдникiв сонно стояли машини, бiльшiсть будинкiв понуро спала, тьмяно i абстрактно свiтились лiхтарi, i поривно дув пiвнiчний вiтер, який, як сiрий, дурний кiт, ганявся за кожним сухим листком. Пiд ногами, по старих, зачовганих плитах хiдник, було повно тих нервових шелестiв, що iх продукуе кожна сумлiнна осiнь. На цiй широкiй, анатомiчнiй вулицi я найбiльше вiдчував Лену. Я уявляв, що вона йде поруч зi мною, що вiтер пiдривае ii сукенку, я бачив ii гарнi, еластичнi лiнii, ii гнучку реклямно-вражаючу постать. Менi хотiлося вгадати, якi саме сили приковували ii до мене, ким i для чого я вибраний нести цей тягар, через безмежну вигорiлу пустелю туманноi далекости i безнадii. О! Це ганебно! Лено! Я не сентиментальний, я дико наiвний i стихiйно щирий.

Я не квапився одразу додому. 1) Щоб не зустрiтися одразу з Мартою, 2) щоб довше побути з Леною, 3) щоб подумати i видумати вихiд. Я виразно зрозумiв, що моi маленькi планики, якими я до цього часу пишався, безнадiйне нiщо, що я мушу дерзати значно бiльше, що Марту я мушу назад залишити, а Лену назад здобути. Це е закон законiв i вiдступу нема. Бурi не бурi, громи не громи, а я ламаюся вперед. Бачили ви коли, бодай на екранi телевiзора, гiгантський сталевий танк, який бездушно, вперто, наослiп продираеться крiзь лiсову хащавину, ламае пальми i банановi дерева на якомусь островi Тихого океану? Засадничо, це я. Не дивлячись на моi мiмознi прикмети тонкошкiрого лицемiра.

Я був вдоволений, коли всi вiкна мого приголомшеного будинку були безоглядно темнi, i я не мусiв одразу наражатися на зустрiч з Мартою. Я не думав, що вона вже спала безтурботним сном, але був переконаний, що вона втекла, замкнулась, стероризувала Михайла за те, що вiн минулого року, такого то дня i такоi то години не виконав такого то ii завдання, нарештi розплакалась, що «вiн» мало нею турбуеться i тепер десь причаiлась за дверима i наслухуе за кожним звуком будинку. Коли я обережно, як тать, пiднiмався наверх, сходи пiд моiми ногами не скрипiли, а кричали гвалту, на що щiлини дверей спальнi Боярiв погрозливо свiтилися, наводили на мене терор i намагалися видати мене на екзекуцiю конклаву чеснот, що закаптурено засiдало за дверима. Я швидко по-злодiйськи тiкав до своеi кiмнати, обережно закривав за собою дверi, не свiтив свiтла, не роздягався, а чимскорiш бiг до вiкна, вiдчинив одну його третину i стояв закам’янiло проти ночi, вiтру, прохолоди. Внизу, залитi блiдим сяйвом лiхтарiв, стояли в черзi «Меркурiй» i Форд», а напроти через вулицю, на городi сусiда, маяла в темнотi на шнурах залишена на нiч бiлизна.


VI

Яка справдi дивовижно-незбагнута дорога вiд вулицi Авiацii в Харковi на Украiнi, де я родився, до цiеi ось вулицi Глен в Торонтi, Онтарiо… Через Миколаiв на Чорному морi, через Ванкувер на Тихому океанi. Їi найкраще простежити на глобусi здовж п’ятдесятоi паралелi – Ванкувер, Харкiв, десятки тисяч кiлометрiв вiддалi… Але справа тут не у вiддалi, а в часi.

Мiй час – час антирозуму, антиправди, антилюдини, засадничого проти, час коми. Невротичнi правди i гiстеричнi закони в клiматi iнквiзицii творили iнферно, в якому одно слово могло значити смерть. Життя стало кредитовим бiлетом, i ним платилося за кожний невчасний вислiв. Сорок мiльйонiв батькiв, матерiв i сестер принесено цьому в жертву[83 - Сорок мiльйонiв батькiв, матерiв i сестер принесено цьому в жертву… – за оцiнками захiдних iсторикiв, кiлькiсть жертв сталiнського геноциду, за рiзними пiдрахунками, сягае вiд 45 до 80 млн.]. А в тому також моiх батька й матiр.

Я ж опинився в порожнечi, мiж небом i землею, без права на власне мiсце. Моiм завданням було знайти таке мiсце, i я його знайшов.

Третього жовтня 1948 року вiйськово-пасажирський корабель американськоi флоти «Генерал Стюарт» у годинах раннiх причалив до причалу мiста Галiфаксу. На його покладi 810 пасажирiв з таборiв Дi-Пi Нiмеччини[84 - На його покладi 810 пасажирiв з таборiв Дi-Пi Нiмеччини… – корабель американського флоту «Генерал Стюарт», який входив до складу П’ятого флоту ВМС США, у лютому 1948 року вперше прибув до Захiдноi Австралii з 857 перемiщеними особами з Європи. Загалом, оперативний флот ВМС США здiйснив близько таких 150 рейсiв. У перiод з 1950 до 1955 рр. вiйськовий корабель «Генерал Стюарт» вiдплив iз Бремергафен (Нiмеччина) до Нью-Йорка i Галiфаксу (Нова Шотландiя), переправивши тисячi европейських бiженцiв до США i Канади в рамках Мiжнародноi органiзацii бiженцiв.]. Сiрий, туманний ранок, скиглення мев, рев сирен, запах вугiльного диму, невиразнi зариси побережжя.

Мiж цими прибульцями, у сiрому пом’ятому плащi, бачу також i себе. Менi тридцять чотири роки, у моiх руках двi валiзи. Я легкий, молодий, здоровий… Я на березi Америки, в Канадi з призначенням Ванкувер. Америка для мене не просто Америка, а амбiцiя, фантазiя, iдеал. Належу до тих, що шукали тут правди, свободи – кращi i гiршi, святi i грiшнi, але завжди сильнi i завжди рiшучi.

Всiдаючи вечiрньою порою в Галiфаксi до довгого, окремого потягу, мене розварювало почуття надмiрного зворушення. О шостiй годинi, пiд смеркання, потяг рушив, вiсiмсот пасажирiв, десятки мов i рас i невiдомiсть простору. Пригадувався Колумб, аргонавти, романи Купера, ковбойськi фiльми. Є це свiт, що виломився з iсторii, покинув традицiю, знайшов своi власнi дороги i пiшов далеко наперед у простори нових епох.

Так, далебi, нелегко окреслити той насторожений настрiй, що весь виповняе мою iстоту. Можливо, жалiю, що я вже не належу до тих перших, якi пройшли цей континент. Це було так недавно. Пралiси, озера, дикi рiки, прерii, iндiяни, комарi. Сьогоднi мене везуть вигiдним, теплим спальним повозом, я не мушу знати дороги, шукати напрямку за зорями. Бiля мене все солiдне, спокiйне, привiтливе. Увiйде людина у темно-синiй унiформi, запитае чи менi вигiдно, чи я чогось не потребую. У мене на грудях картка з номерком i призначенням, i за п’ять днiв i п’ять ночей вона заведе мене на другий кiнець континенту.

За вiкном вже нiч, потяг бiг i кричав, мов гiгантська потвора. Довкруги втомленi, зiбганi, мовчазнi обличчя. Хотiлося б розгадати iх думки, звiдки вони i хто вони i чого залишили минуле. Їх очi зраджували пережите. Вони не здивованi, байдужi, смутнi. Можливо, вони все ще бачать табори Колими, Авшвiцу, гарячi пристрастi, холоднi бункери, танки, лiтаючi фортецi. Неймовiрнi свiдки неймовiрного суду, що його скликано судити вiки i епохи.

Потяг женеться далi, на ранок вiн перетяв границю Сполучених Стейтiв, земля вкрита iнеем, минають будови, гаi, поля, ферми. Згодом знов вернулися до Канади, а на вечiр зi зменшеним темпом обережно в’iжджаемо до великого мiста Монтреал.

Пiсля Европи приемно бачити цiле, незруйноване мiсто, нiде нiяких руiн, яскравi неоновi реклами, многолюднi вулицi i безконечна кiлькiсть моторових возiв. На перонi чути англiйську, французьку, нiмецьку, украiнську мови, я пручаюсь з кожним написом, моi настроi розгубленi, почуття осамiтнення.

Пересiдання на нормальний «Кенедiен Пасифiк» – експрес, якого завданням пересiкти континент i викинути мене на березi Тихого океану. Неймовiрнi простори, гранiт, рiки, озера i лiс. Вони лежать спокiйно, вони стоять задивлено, вони течуть задумано, вони чекають, виглядають, сподiваються. Земля жива й насторожена, вона плануе свою казку майбутнього i розказуе ii вiтрам, деревам, водi… І довга, провокуюча дорога крiзь гранiт i лiси до людського серця i мiзку.

То знов появляються i розгортаються до обрiiв прерii, покраянi ланами й дорогами, де i звiдки взялися тi майстри, що зробили з цього таку шахiвницю. Царство тракторiв, пшеницi i тяжких, дiйних коров. І широкого, синього неба.

А далi велетнi гiр i сяючi снiгом шпилi. Бритiйська Колумбiя[85 - Бритiйська Колумбiя (англ. British Columbia) – провiнцiя захiдноi Канади.] з ii купами порваноi на кусся плянети. Цiла розпука, що пiсля Бенфу[86 - Бенф (англ. Banff) – Нацiональний парк Канади.], нiч закрила цей маестатичний катаклiзм вiд мого гарячково-ненаситного ока. Але з ранком потяг еластично вриваеться у стихiйно-величну долину Фризера[87 - Долина Фризера (англ. Freezer Valley) – регiон басейну рiчки Фрейзер у Британськiй Колумбii.], що нагадуе епоху динозаврiв. Ввижалося, що з ii гiгантських гаiв червоноi сосни незграбно висунуться бронтозаври, здiймуться почварнi ящурi й заревуть мастодонти. Забувалося, що iдеш найдосконалiшим потягом нашоi цивiлiзацii i не вiрилось, що тут же поруч бiгли асфальтовi дороги, бiлi будiвлi, телеграфнi стовпи i барвистi написи.

Останнiй ранок моеi дороги океану й континенту, два тижнi часу i мiльйони вражiнь. На диво, ясний, прозорий, рахманний, обiцюючий. Скорiше встаю, уважнiше голюся, одягаю найкращий одяг, зав’язую найпривабливiшу краватку. І готовий до найсудьбоноснiшоi зустрiчi.

Нарештi i сама зустрiч. Година дев’ята i сорок п’ять хвилин ранку. Субота. Восьме жовтня. Цi дати, як граничнi, кам’янi стовпи, врiзались у мою тямку. Величезний, впотiлий дизелевий локомотив зупиняеться. Багато людей i мiж ними трое мiцних, повнолицих добродiiв, якi кинулись менi назустрiч. Моя матiрна мова виразно зазвучала в повiтрi. Мiй на грудях квиток нарештi виконав свою ролю. Добродii кинулись до мене, i ми обiймались, нiби рiднi брати, якi цiлу вiчнiсть не бачились.

Далi, звичайно, ми iхали просторим, не дуже новим автом, я сидiв спереду з моiм «спонзором» Сенишиним, який вiв машину, а нашi друзi зi своiми власними машинами творили нам ескорту. Минали багато вулиць, багато машин i нарештi довга до самоi затоки вулиця, висаджена кленами й каштанами, з однорiдними будинками, i бiля одного з таких будинкiв ми зупинилися. Не встигли ми висiсти з авта, як бiля нас набралося багато iнших чоловiкiв i жiнок, всi мене голосно вiтали, я почувався героем, який вернувся переможцем з поля бою, ми гармидерно входили до гарного, чистого, просторого будинку, мене засипали питаннями, я почувався розгублено, пiд моiми ногами все ще хитався грунт. І вимагалося вiдпочинку.

Але про таке не було й мови. У просторiй iдальнi препишно, незалежно i визивно стояв широкий, бiлий, заставлений посудом стiл з парою тузинiв стiльцiв, i все це разом з драпiжною гостиннiстю чекало на мою настовбурчену iстоту. Згодом я опинився на головному мiсцi стола, я був приголомшений стихiйною кiлькiстю iжi, рiзноманiтнiстю пиття, чисельнiстю гостей обох статей, ми пили, ми iли, ми пiдносили тости, ми виголошували промови, з мене зроблено сенсацiю року, найбiльшу людину столiття, опiсля все перейшло на вокальну частину церемонii, i нашi гордi, буйнi, степовi i гiрськi пiснi розлягалися широко над затокою св. Георгiя[88 - Затока Святого Георгiя (фр. Golfe de Saint-Georges) – затока в Середземному морi.] i напевно досягали Гавайських островiв.

І це протягнулося далеко до пiзньоi ночi, i коли я десь по другiй годинi лягав до своеi бiлоi, чистоi, простороi, а головне нерухливоi, постелi, я був не тiльки смертельно втомлений, але разом цiлковито переконаний, що час моеi безцiльноi мандрiвки скiнчився, а почався час шукання певного, остаточного мiсця на цiй благодатнiй, ситiй землi.

А згодом з почуттям гордости i вдоволення мене обвозили оглядати пречудове, амфiбiйне зелено-iржаво-бронзове мiсто, розложене на зазубнях широкого побережжя зi снiжно-перламутровими верхiв’ями гiр, бiлими на схилах будiвлями, гостроверхими секвоями, мiстерiйними тотемами, дзеркальними водами. Я ще не бачив бiльш вражаючого поеднання творчости стихiйних сил природи i людського планування, у якому б хмарочоси природного гранiту i хмарочоси залiзо-бетону на тлi сiро-синього моря творили таке панорамне зосередження краси i маестату.

Одначе цей закуток нашого континенту, зо всiма його слiпучими далями обрiiв, з його рухливими кораблями i спокiйними причалами, не став мiсцем мого остаточного оселення. Не можу сказати чому. Коли нам визначаються путi, нiхто не знае, чи мае це бути путь Магелана, чи Емануеля Канта, а чи звичайного волоцюги з-пiд мостiв Парижа. Чоловiк, який вибрав мене з таборiв, у якого я почав працювати, як механiк автомайстернi на iм’я Іван Сенишин, не дивлячись на його королiвську для мене зустрiч, не був призначений долею на мого супутника життьових вимог. Ми зiйшлися з рiзних бiгунiв плянети, з рiзних заложень душi, ми по-рiзному бачили кольори, по-рiзному чули тони. А тому ми мусiли розiйтися.

Це мусiло статися з неухильнiстю смерти чи биття серця. Чи вмiв я працювати i чи працював вистарчально? За моiми поняттями вмiв i вистарчально, але нашi з Сенишиним амбiцii нiяк не мирились. Вiн нiяк не хотiв повiрити, що я приiхав до Ванкуверу не тiльки «доробитися», не тiльки мати «гавз», «кару», багато на столi, багато в холодильнику, але також довiдатись, хто був Джордж Ванкувер, чого вiн тут шукав[89 - Джордж Ванкувер (англ. George Vancouver; 1758–1798) – вiдомий британський мореплавець i дослiдник, вiдомий дослiдженнями Пiвденноi та Пiвнiчноi Америки, зокрема i пiвденноi частини канадськоi провiнцii Британська Колумбiя.], чого смiявся Бернард Шоу, чому плакав паяцо. Для Сенишина подiбнi проблеми видавалися верхом безглуздя, i я його розумiв… Але вiн не розумiв мене.

Взагалi, я не знайшов тут, чого шукав. За професiею я майстер корабельного будiвництва, але закон вимагав, i я на це погодився, перебути рiк у мого ручителя. Я став автомеханiком, спочатку помiчним, а згодом фаховим з намiром одного разу стати незалежним. І не кажу, що ця роль менi не сприяла. Я мав що iсти, у що одягнутися i не тiльки ладив авта, а й ходив на засiдання «Народного дому»[90 - «Народний дiм» – свiтська органiзацiя украiнцiв у Торонто, що вiд початку свого заснування 1917 року мала назву Читальня iм. Тараса Шевченка.], помагав ставити «Наталку Полтавку», спiвав Петра, дописував до «Свободи», залицявся до всiх дiвчат i завiв старого, надiйного, кремовоi барви, «Олдсмобiля».

По роковi такоi чинности я вже почав мiркувати про власнi дороги, пляанував власне пiдприемство, Сенишиновi це не конче смакувало, вiн почав дорiкати, скаржитись, не хотiв мене вiдпустити. Я не мав намiру з ним сперечатися i, щоб зiйти з очей, почав думати про iншi мiсця цiеi широкоi землi.

Так чи iнакше, по двох несповна роках, пiсля не дуже дружньоi розмови з моiм господарем, навесну у кiнцi квiтня я залишив Ванкувер. Для Торонта.

У Торонтi я мав приятеля таборових часiв Степана Снилика. Ми були з ним у контактi, вiн писав менi пеани про свое Колорадо, не мiг нахвалитися своiми успiхами, повiдомляв, що туди з’iжджаеться чи не цiла нова емiграцiя i пiсля деякого вагання я продав свого «Олдсмобiля», спакував валiзи, заручився квитком Транс-Канадськоi повiтряноi лiнii i пустився ще раз через континент назад. Це була велична увертюра до мого Торонта. Я вертався, як король з iноземних вiдвiдин, завзятюще ламав англiйську мову, я читав «Лайф», я розмовляв з пасажирами про Корею, я мав на собi новенький одяг, а в кишенi книжку Канадсько-Королiвського банку.

У Торонтi мене нiхто не зустрiчав, але на летовищi Малтон[91 - Летовище Малтон (англ. Malton Airport) – мiжнародний аеропорт у Торонто, перейменований 1960 року на «Торонто-Пiрсон» (англ. Toronto Pearson International Airport).] я взяв таксi i направився просто на вулицю Маркгам, де Степан Снилик замовив для мене примiщення у мого прекрасного земляка Пилипа Стецика, який вже встиг обложитися гiпотеками i стати власником на десять кiмнат будинку, знизу до верху виповненого, як дорожна валiза, такими ж, як я, мадрiвцями. Я заняв кiмнатку розмiром пуделка сiрникiв, без вiкна, зi скляними дверима, що виходили на маленький балкончик поруч з мiнiатюрною, зашкленою верандою. Цим урочистим актом я збiльшив цифру населення цього гостинного дому на вiсiмнадцять, я мав заклопотаного земляка-господаря, пречудову його панi господиню, iх зворушливу донечку Оксанку i лiнивого, сивого кота «Сталiна», який дiстав це грiзне iмення за те тiльки, що замордував канарка моеi сусiдки, колишньоi акторки Лiдii Парфен.

А сам будинок, як назовнi так i знутра, виглядав велично. Його пишнi вхiднi дверi були зашкленi кольоровим склом, його сходи нагору були застеленi м’яким, мишатоi барви, килимком, вiн мав гомiнку, завжди заняту, убиральню i завжди занятий, з двома вiдгалуженнями, телефон.

Ззаду за будинком красувався невеликий шматок тiнистого городу, там цвiло чимало квiтiв, росли помiдори i буяв широкий, пишний кущ бозу.

Перший роздiл моеi епопеi був закiнчений. Починався другий. У пошуках за працею, яка тривала пару тижнiв, я мав менше щастя, нiж у Ванкуверi, з автомеханiка я став машинiсто-механiком чоколядноi фабрики «Ровнтрi», що на вулицi Стерлiнг, з не дуже принадними умовами трьох рiзних змiн, якi мiнялися що три тижнi.

Вростання не тривало довго. Наша етнiчна група ряснiла безлiччю потрiбних i менш потрiбних партiй, груп, парафiй, товариств, скрiзь вимагалось дiлових людей, i по короткому часi я вже набув звання активного громадянина, i мое iм’я вимовлялося з певним акцентом.

І не лишень активного громадянина, але й не менш активного холостяка, привабливого кандидата на жениха. З наших втiкацьких таборiв наiхало чимало не лишень вовкiв-сiроманцiв, але й не менше сiроманок-вовчиць, на забавах, на балях роiлося вiд агресивних наречених, i моя кiмнатка штурмувалася армiями прекрасноi статi з не меншою наполегливiстю, нiж англiйська фортеця Мальта за останньоi вiйни[92 - …англiйська фортеця Мальта за останньоi вiйни… – алюзiя на облогу Мальти (англ. Siege of Malta), що здiйснювалася вiд 11 червня 1940 року до 20 листопада 1942 року силами вiйськ союзникiв. Один iз важливих епiзодiв театру военних дiй у Середземному морi.]. Не знаю, чому любов втiлюють у вигляд Венери, коли на дiлi це жорстокий Тома де Торквемадо саме тодi, коли вiн допитуе i палить вiдьом.

І от на полях цих судьбоносних боiв, в розгарi най- впертiших змагань за бути чи не бути мого парубоцтва, на краю прiрви мого одруження, я несподiвано, дивовижно i провокативно зустрiв Лену.




Лена



І

Моя Олена, яку буду звати автентично Леною, не мала мiтологiчноi бiографii, за неi не змагалися царi i не було спалено Троi, але ii минуле до певноi мiри оповите не менш фантастичною мiстикою, нiж i Олени, дочки Зевса i Леди, дружини царя Менелая, бо i вона належала до тих загадково-чудодiйних сотворiнь, яким приречено творити легенди i приносити в жертву не одну Трою.

Досить часто трапляеться, що химерне життя, нi з сього, нi з того, втне з вами дивовижну штуку, напутить на химерне дiло, наведе затемнення думки, оплутае глузд i зробить з вас гротескового паяцика вашоi власноi пристрасти. І це не мусить бути конче щось небажане. Навпаки. Це може бути здiйснення вашоi найпривабливiшоi мрii… Це може лишитися вашим найкращим спогадом… Це може стати легендою вашого життя.

Мiстерiя моеi Лени починаеться з того факту, що вона народжена, як i я, у мiстi Харковi i що ii батька так само, як i мого, одного разу «не стало», iх серед ночi забрано з хати i кудись вивезено, з тiею тiльки рiзницею, що мого батька, народного учителя, «не стало» за «буржуазний нацiоналiзм», тобто, що вiн трохи бiльше, нiж було урядово дозволено, вживав украiнськоi мови, а ii батька, вiдомого iнженера, за будинок у Харковi i вiллу в Криму, а до того чужинецьке прiзвище, що на мовi тiеi доби значило «чужоземний шпигун». Саму ж Лену, з ii матiр’ю i старшим братом, пiсля арешту батька, так само, як i мене з моею матiр’ю, викинуто з мешкання на вулицю i залишено напризволяще, лишень, що вони виiхали не як ми, на село, а переiхали до Одеси[93 - …переiхали до Одеси… – Люба Генуш народилася в Одесi.], де ii мати стала кондукторкою i десять рокiв водила одеський трамвай, що зберегло iх при життi, а моя мати на селi, пiд час колективiзацii, загинула з голоду.

І родилась Лена рiвно десять рокiв пiзнiше, нiж я[94 - І родилась Лена рiвно десять рокiв пiзнiше, нiж я… – Люба Генуш молодша вiд У. Самчука на 11 рокiв (1924 р.н.).], тобто вона вже не знала «проклятого царського часу» взагалi, а я ще мав на собi маленьку плямку «ганебного минулого», хоча дуже можливо, що ми не раз зустрiчалися на вулицi Сумськiй, де стояв iх злочинний дiм, а з ii старшим, струнким, бiлявим, ластовинястим братом ми разом ходили до народноi школи, грали «гилку» i вчилися курити.

…І нарештi, ми однаково затратили пiв життя «для добра майбутнiх поколiнь», об’iхали пiв свiту, щоб знов зустрiтися на перехрестi вулиць Батерст – Дандес в Торонтi, Онтарiо, бiля зупинки трамваю насупроти нiмецькоi аптеки «Медiка».

Коли я приходив з нiчноi змiни роботи, я, звичайно, до обiду спав, а потiм одягався i простував вниз по Маркгам до вулицi Квiн, де на розi мiстилася харчiвня «Йорк», власником якоi був мiй господар Пилип Стецик. Це була пiсна, одноманiтна вулиця, заселена переважно сiрим людом, з численними синагогами, висаджена берестами, з будинками iсторичноi давности, зi всiлякими хитро-мудрими ганочками, балкончиками, прибудiвками, яких цегляна барва вiд часу перетворилася у брудно-буру, яких малювання порепалось, а травники злисiли за браком сонця. За повiр’ям бiльшости мешканцiв закутка, смiття значило грошi, тому до нього ставились, як у Індii до святих корiв, гiгiена не вважалася чеснотою, а на естетику не збувало часу. І дивно, чому саме в таких мiсцях водиться стiльки дiтей. Можливо, рiд людський такi самi бактерii, як i всi iншi, i смiтники е для них найближчою стихiею.

Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги, це моя щоденна путь до iдальнi, мiж дванадцятою i першою годиною. «Грiл Йорк» пишався численними написами, неоновим свiтлом, рекламою цигарок «Прогрес». Це привабливий, колоритний, нiби з оповiдань Джека Лондона, вертеп зi запахами тютюну, олii, риби, цибулi, це стовковисько типiв й характерiв, це щедра долоня, що за маленькi грошi пропонувала вам ситiсть, це мiсце, де, крiм «гамбургiв» i «гот-догiв», ви дiстали рiднi борщi й вареники, а до того зустрiлись «зi своiми» i наговорилися до хрипоти про найважливiшi проблеми свiту.

Саме того часу це мальовниче пристановище iстотно поширилося, подвоiлась кiлькiсть стiльцiв бару, стiни змiнили свою тютюнову барву на сiро-небесну, додано збоку кубiчну, без вiкон, оббиту фанерою кiмнату, запроваджено мiкрофони з безконечною музикою i вiстями на рiзних мовах i подвоiлось кельнерок, якi заклопотано бiгали у своiх ясно-кремових халатиках, обвантаженi посудом i харчами.

З-помiж них контрастово видiлялась звинна, елегантна русявка зi синiми очима, червоними устами i вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу, яка часто до мене зверталася i звала мене Павлом Івановичем.

Одного разу вона несподiвано мене запитала:

– Павле Івановичу. Чи ви знаете Лену Глiдерс?

– Нi, – вiдповiв я незучаснено.

– Не знаете Лени Глiдерс? Це неможливо. Це ж вiдома малярка, – казала вона здивовано.

– Нi, – вiдповiв я тим же тоном.

– Вона малюе рiзнi такi… знаете… Модерна, – вияснила вона.

– А вона вас знае, – вияснила виразнiше.

– Мене? Як i чому? – питав я здивовано.

– Як i чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом живемо. І про вас говоримо. Вас усi знають.

Аргумент був засильний, я замовчав, але моя спiврозмовниця не вмовкала.

– Дуже гарна, – казала вона, маючи на увазi ту саму Лену.

– Навiть дуже, – пробував я жартувати.

– ….Уявiть, що дуже. І шкода, що ви ii не знаете.

– Можливо, й шкода.

– А, може б, ви хотiли з нею познайомитись?

– А чому б нi.

– Вона недавно прибула з Монтреалу.

– О! З Монтреалу. Розумiеться. Ви, здаеться, також з Монтреалу.

– А ви, здаеться, з Ванкуверу.

– Маете рацiю, – вiдповiв я з посмiшкою. – А чи мiг би я знати ваше iмення?

– Зiна.

– А далi?

– Далi нема. Зiна.

На цьому наш дiалог на тим часом скiнчився, я був задавнений скептик, вiдкриття Зiни мене не зворушувало, менi соромно признаватися, але засадничо я не належав до тих, якi легко загоряються, я вiрив в любов, кохання, пристрастi, я читав про них, бачив iх у фiльмах, але лишень бачив, не конче сприймав, мое тiло було на таке загартоване, душа iмунна, гормони ситi. Лишалась мрiя, а в мрiю не вiрилось дослiвно. Хотiлося чогось незвичайного, сильного, вражаючого, з глибоким, як казав один поет, вiддихом.

Зовсiм недавно я, було, щось подiбне зустрiв. І не так далеко. На тiй самiй вулицi Дандес, повертаючи до лiва, де розбитi хiдники, бруднi калюжi, жидiвськi й iталiйськi крамнички зi сушеною, солоною рибою, оселедцями, прiсним запахом оливок, грушкоподiбних сирочкiв, майже вперемiшку з червоними кожушками, цяцькованими поясками, спальними мiшками, юхтовими черевиками… На самому розi при виходi на Батерст красуеться запорошений кiоск журналiв, газет, кишенькових видань, курильного краму. Тут я часто зупинявся, мене приваблювали европейськi iлюстрованi журнали, ремiнiсценцii минулого, спогади вiйни, знайомi прiзвища…

І саме на цьому мiсцi, зовсiм ненароком i зовсiм випадково я побачив молоду, гнучко-струнку, в повiтряно-легкiй суконцi дiвчину, з римською, у виглядi кiнського хвоста, зачiскою. Така мимолiтна з’ява. Вона щойно висiла з трамваю Дандес i чекала, видно, на Батерст. Унiкально вражаюча i безкомпромiсово гарна. І закоштовна, щоб зватись жiнкою, це просто квiтка-самоцвiтка, не Мадонна i не господиня, а вияв мистецтва, брильянтовий перстень на пальцi уяви.

Це, можливо, марево гiперболiчне, можливо, це просто шахрайська лотерея, яку годi проглянути. За цiле мое рiзно-много-гранне буття на цiй строкатiй землi не так часто приходилось бачити зблизька подiбнi явища, за вийнятком на екранах голлiвудських колекцiй… Але в самому автентичному, доторкальному вимiрi, на брудних хiдниках давнтавнiв, на станцiях транспортацii i взагалi пiд ясним синiм небом моеi домени подiбнi явища зникаючо рiдкiснi. І тодi вони вражали, i наводили переполох, i пiдносили температуру.

Хоча звичайно – дяка Боговi, такi феномени появляються, торкаються, вiддалюються i забуваються. Залишаеться далi те саме переконання нездiйсненности, гiркий присмак невiри i невиразно-тьманне шукання новоi точки у плоскому просторi. Але цього разу це звичне правило було порушене. По кiлькох, можливо, двох-трьох днях, на тому самому мiсцi, у той самий час, лишень з деякими несуттевими змiнами (сiра, обтiкальна, як рукавиця, суконка зi загостреним пiдкресленням форм) я мав нагоду вдруге переконатися, що моi попереднi спостереження не були переяскравленням. Це не була антика, нiяка Венера Мiлоська, але це була прекрасно витримана синтетична субстанцiя жiночоi подоби нашоi атомовоi епохи, продукт мейд iн Ню Йорк, свiдомого поеднання вiтамiнiв з аптечних баночок i контрольованих калорiй. Я б це назвав скромно, як Чорчiл назвав одну iз серiй книг – «Трiюмф i трагедiя»[95 - «Трiюмф i трагедiя» (англ. Triumph and Tragedy) – книга Вiнстона Спенсера-Черчилля 1953 року про боротьбу европейських держав-союзниць проти гiтлерiвськоi Нiмеччини. Того ж року автор отримав Нобелiвську премiю з лiтератури за серiю книг про Другу свiтову вiйну.]. Трiюмф цивiлiзацii i трагедiя моеi неспроможности.

Подяка творцевi, що i це минулося. Залишився довший, гострiший спогад i трохи бурчливих фiлософських розважань за чашкою кави в кубiчнiй кiмнатi «Йорку» солiдноi людини, яка вперто тримаеться переконання, що судженого не об’iдеш конем, а несуджену не привабиш нiякими чарами землi. Я не виявив панiки вiд пропозицii Зiни минулого разу, але згодом ми цю справу порушили наново.

– Як ваша малярка з Монтреалу? – запитав я ii.

На це Зiна вийняла з маленькоi кишеньки свого бiлого плаща вiзитiвку одного зубного лiкаря з годинами прийнять пацiентiв i на ii зворотi, енергiйним письмом, написала: «Лена Глiдерс, 370 аве Шша, 00–4117». І подала менi.

Я прийняв картку i заховав ii до кишенi своеi робочоi блюзи. Нiчого не сталося… Нема заперечень. Але й нема запевнень. Цiлковита безстороннiсть. І що це справдi за така мармуровiсть? Можливо, наш нуклеарний час трохи запересичений любов’ю – книги, радiо, телевiзiя, реклама… Зо всiх екранiв i гучномовцiв на нас женуть любов, нiби отари худоби у ковбойських фiльмах, нагi жiнки переслiдували нас навiть у… Вибачте. Не будемо рискувати словами. Не хочемо опинитися перед лавою присяглих святоi iнквiзицii.

Але де, скажiть, подiлася колишня, справжня, запашна з гiтарами, соловейками, повним мiсяцем… І зiдханнями. Коли ще стрiлялися i вмирали вiд отрути? Невчасне питання. Вибачте. Нема коментарiв.

У моему випадку це перевантаження вiдчувалося досить виразно, моя шановна господиня Надiя Петрiвна раз-по-раз мусiла кликати мене знизу:

– Павле Івановичу! Телехвон! (Вона полтавка).

Я мусiв накидати халат i прожогом бiгти до першоi площинки заднiх сходiв, де збоку у нiшi дискретно мiстилось вiдгалуження телефону, який засадничо мав мiсце у кухнi i був пiд неподiльною контролею генерального штабу Надii Петрiвни. Вона менi спiвчувала, але разом i скаржилась:

– Коли ви нарештi окрутитесь? – казала з виразом щирого докору. – Хоча б залюбився… А то лиш зводить iнших.

А на початку травня, як звичайно рано, пiсля нiчноi змiни, я спав довше, прокинувся без настрою, снилося нiби я садив дерева у якомусь стадiонi, був розтрiпаний, як кiт пiсля нiчноi мандрiвки, лежав, потягався, думав про це i те, а далi вставав, мився, голився, на дворi було ясне сонце i спiвали робiни, я хотiв було посидiти на своiй верандочцi з томиком доброi лектури, коли знизу долетiв знайомий спiвочий контральто Надii Петрiвни:

– Пане Пааавле! Телехвон!

Невдоволений, вiдложив лектуру i вдався до вiдомоi нiшi на сходах.

– Гальо! Данилiв! – буркнув до слухавки.

– Добрий день, Павле Івановичу! Тут Зiна! – почув я вiдповiдь.

– А! Дуже приемно! Чим можу служити?

– Слухайте, пане Данилiв…

– Слухаю.

– Але слухайте уважно!

– Уважно!

– Тут бiля мене гарна, атрактивна дiвчина…

– Вийнятково зворушений.

– Яка хоче з вами познайомитись…

– Чи не завелика честь для такого мрачного схимника, як ваш слуга?

– Нiяких коментарiв. Так чи нi?

– Розумiеться – так! До ваших послуг. Де i як можу бачити панну…

– Лену Глiдерс…

– Панну Лену Глiдерс?

– Вона навiдае вас.

– Навiдае мене? Чекайте, чекайте! У мене забилось дихання.

– Нiяке дихання, це абсолютно серйозно.

– Розумiеться. Абсолютно. Коли матиму шану ii вiтати?

– Завтра. Будете дома?

– Хiба увечерi.

– Розумiеться – увечерi.

– Година восьма?

– Домовлено!

Це для мене сливе удар, разючий шок. Та Зiна, та Зiна з ii вольовим носом. І що за агресiя, чому так спiшно, який сенс, i що це за така малярка, i навiщо я iй здався? Головокружна сенсацiя, загадкова тема, двадцять чотири години роздумiв, огненний знак питання… Я ще нiколи не затратив стiльки часу на подiбнi справи, як цього разу, а другого передвечора я старанно зброiвся, щоб належно зустрiти iнвазiю i бути у формi, як посадник Лондону[96 - Посадник Лондона – мер.], коли його урядово вiдвiдуе королева. Чисто голене обличчя, легкий, ясно-сiрий, так званий тропiк, одяг вийнятковоi елеганцii, в тон одягу краватка i легкий, ажурний, кокетливий загальний тон i вигляд. Я так звик. Це ж бо либонь тiльки дiвчина… А я зiпсутий успiхами парубок. Тра-ля-ля!

Я чекав тiеi восьмоi години з нахабною певнiстю, мов би султан турецький, який чекае свою одалiску, але разом, на цей раз, я вийнятково чомусь боявся зустрiти це явище для мене ще небувале, по своему загадкове з виразними ознаками мiстерii, а одночасно приходило на думку, чи це не е якийсь жарт, придуманий легковажною Зiною, або, можливо, щось зараз станеться, хтось застукае до дверей, якась Нiна чи Валя, або ось-ось почую знизу голос «телехфон», i та сама Зiна насмiшкуватим тоном заявить, що наше домовлення нiщо iнше, як звичайна ii примха. Я панiчно нетерпеливився, нетерпляче поглядав на свою «Омегу», ступнював напруження, сам на себе за це сердився i не мiг цього зупинити. Восьма година, восьма година, восьма година, так повiльно йде час, я весь слух i увага, там десь внизу мають вiдчинитися дверi, я почую невиразнi жiночi голоси, легкi сливе нечутнi кроки по м’якому килимку сходiв i тривожне, делiкатне заступання до моiх дверей. Це мае ось-ось статися, чекання, олив’яно тяжке чекання, бiжить секундна стрiлка, але знизу нiякоi реакцii. Там усе мовчить вийнятково глибокою мовчанкою, хоча я мусiв би розумiти, що ця вiзита далеко не належить до звичайних i що такiй дiвчинi не так легко вибратися на таку авантюру з такими вiдчаяними намiрами. Години виразно показують ii довгi, складнi вагання, ii нерiшучiсть важиться секундами, час вайлувато сприяе ii вiдвазi… Восьма рiшальна година, п’ять довжелезних хвилин по восьмiй, нестерпнi десять iнших хвилин i нарештi п’ятнадцять тяжкостопих секунд, вiдчеканених, як вистрiли з рушницi, i ось те, що мало статися, – спiвуче, знайоме «Пане Павле! Телехвон!». Зриваюся, як чорт. Напевно, якась мара втискаеться до мого чекання, якийсь фатальний зрив. Намагаюся втримати гiднiсть i достойнiсть чоловiчого накорiнка, силуваними широкими кроками йду до фатальноi нiшi, беру слухальце телефону, кажу «гальо» i чую незнайомий, легко картавий, нерiвний, притишений жiночий голос.

– Пане Данилiв. Вибачте менi. Ми ще не знайомi. Я Лена Глiдерс. Моя приятелька Зiна без моеi згоди домовилась про мою з вами зустрiч. Я не погоджуюсь. Вибачте. І прошу мене не чекати!

Клiп-кляп, i телефон замовк. І кiнець. Мене набито по мордi, я весь обурення, я бiжу до своеi кiмнати, я зриваю з себе одяг, краватку, розпатлую волосся. Чортяка мае забрати цiлу ту Зiну з ii маляркою, це виразне знущання i такого не можна дарувати. Ось пiти й подзвонити iй i на гарячу голову вiдчитати iй свою думку! Но, но, но! Тiльки не це. Краще стриматись, залiзний спокiй, льодове мовчання, повна, вбивча iгнорацiя. Я вже було вибiг до телефону, зупинив себе перед самою нiшею, i саме в той час, коли вiн задзвонив знову, а я без надуми, механiчно схопив слухальце, я почув голос Зiни:

– Чи Павло Іванович?

– Так! Це я! – вибухнув я сердито.

– Вам дзвонила Лена? Що вона не прийде? Помилка. Кокетство! Страх! Не берiть поважно. Вона ось тут твердить: хочу бути людиною! Хочу бути людиною! Самостiйною! А разом боiться. Просить вибачення i просить зачекати. За п’ятнадцять хвилин вона буде у вас!

Що це все значить, що це за тон, за мова, за нахабство. Якийсь виразний скандал, я нiкого не хочу бачити, нiякоi малярки, нiякоi людини, нiякоi авантюри. Як тiльки прийде – покажу дверi, i справа скiнчена, я був лютий, я хотiв виглядати бридко, я розщiбнув сорочку, виставив своi зарослi груди i навiть скинув штани та надiв свiй бурячково-китайський халат. Побачить i втече. А тим часом розлiгся на канапi, заложив ноги в нiчних капцях на поруччя i вирiшив за нiяку цiну не вставати, навiть коли мала б прийти сама Бригiда Бардо[97 - Бардо Брiжiт Анн-Марi (фр. Brigitte Anne-Marie Bardot; 1934) – французька кiноартистка, секс-символ 50–60-х рокiв ХХ столiття.].

Але все-таки я нервово поглядав на годинник i нервово чекав! Що за чортяча проба нервiв! Тi проклятi п’ятнадцять хвилин гатили по моiх нервах, як молоти по ковадлi, i були вони не п’ятнадцять, а двадцять, двадцять п’ять, я навiть знов почав сумнiватися, i мiй настрiй дуже гостро почав мiнятися з буревiйно лютого на непевно-переляканий, i я навiть почав вагатися, чи цей мiй розтрiпаний вигляд зможе вистарчально виправдати мене перед судом невмолимости, i коли тi фатальнi п’ятнадцять хвилин наближалися зовсiм, я зненацька, мов опарений, зiрвався на ноги i почав поспiшно натягати штани. Та було вже пiзно. До дверей справдi делiкатно застукано, я не розумiв, як це i коли сталося i хто там за дверима, але я з поспiхом натягнув штани, як на зло плутався в кожнiй холошнi, назував черевики, ледве накинув пiджак, але краватки так i не встиг зав’язати, як i не встиг привести до ладу свое густе, темно-каштанове волосся. Я передчасно, механiчно вiдчинив дверi i дослiвно… Так. Повiрте менi. Я занiмiв. Перед мною, як у якiйсь брутальнiй казцi, стояла свiжо, демонстративно, вишукано одягнута, дуже молода, газельно перелякана дiвчина, яку я пiзнав на перший погляд… Та сама, з того перехрестя Дандес – Батерст, яку я так подивляв i яка мене так вразила своею динамiчно-визивною подобою. Я, мабуть, зробив провокативно великi очi, мое обличчя, мов з гуми, розтягнулося у здивуваннi, а на мене дивилися переляканi, великi, не знаю якоi вже барви, очi, i дуже непевний, мало не дитячий, уривний голос запитав:

– Чи це тут?

– Лена Глiдерс? – перебив я ii вигуком, але мiй голос зiрвався, раптово упав, i я розгублено занiмiв.

Дурнiшоi, банальнiшоi, наiвнiшоi сцени в моему життi я ще не переживав. Школяр початковоi школи, напевно, на моему мiсцi, виглядав би достойнiше.

– Чи можу зайти? – почув я скромне питання.

– О! О! Вибачте! Розумiеться! Прошу… І вибачте… Я… Я вирiшив… що ви… Той телефон… Але прошу, дуже прошу. І прошу сiдати. Тут, тут… – я почав поспiхом звiльняти вiд газет i книжок моi обидва стiльцi.

Така маса друкованого паперу, я щойно тепер це помiтив. «Лайф», «Франкфуртер Іллюстрiрте»[98 - «Франкфуртер Іллюстрiрте» (нiм. Frankfurter Illustrierte) – нiмецький iлюстрований журнал, що виходив у Франкфуртi-на-Майнi з 1913 року.], Вiккi Доган[99 - Дуган Вiккi (англ. Vikki Dougan; 1929) – американська модель i зiрка журналу «Playboy».] у купальному костюмi, королева Фрiдерiка[100 - Королева Фрiдерiка (англ. Friederike; 1917–1981) – королева Грецii, дружина короля Павла I.] в регалiях, дивовижнi риби зi синiми смугами, гола, рожева дiвчина з Таiтi у прозорiй водi з вiночком червоних азалiй на смуглявiй голiвцi, голова Молотова з кирпатим носиком, задиракуватими вусиками, в окулярах i пiдписом «нет!» i рiзнi, прерiзнi iлюстрованi, як «Пост»[101 - «Пост» (англ. «The Washington Post») – iмовiрно, iдеться про одну з найбiльших газет столицi США.], «Тайм»[102 - «Тайм» (англ. The Times) – щоденна британська газета, одна з найстарiших у свiтi.], «Меклейн» – все це поспiхом, нiби осiнне листя, я згортав обома руками i робив мiсце моiй мiстерiйнiй гостi, яка скромно i здивовано стояла бiля дверей, одягнута у легку, коротку, срiблясту суконку з високим, пiд саме пiдборiддя, китайським комiром i великими очима глядiла на мою метушливу безпораднiсть.

Звичайно, я не звик бути безпорадним, анi розгубленим у таких випадках, де в дiдька дiлися моi уславленi ароганцii, i що це за дивовижа дiялась взагалi. Моя гостя також, як менi видалось, не вiдзначалася великою вiдвагою, я вказав iй мiсце, i вона слухняно, як школярка, присiла на краю канапи, стиснула щiльно своi гарнi стрункi ноги у прозорих нейлонових панчохах, на яких делiкатно тримала невелику округлу солом’яну торбинку, мов би хотiла цим закрити своi провокуючi колiна. Я намагався безуспiшно защiпнути комiр своеi сорочки, який настирливо не хотiв слухатись, i розпачливо шукав дотепнiших слiв, щоб розпочати розмову.

– То це ви е та легендарна Нора Глiдерс? – нарештi вирвалось у мене.

– Не Нора, а Лена, – почув я спокiйну вiдповiдь.

– Ах, вибачте! А чому справдi Нора? Чи не ремiнiсценцii з Ібсена[103 - Ідеться про Нору, героiню драми «Ляльковий дiм» (1879) норвезького драматурга Генрiка Ібсена (норв. Henrik Johan Ibsen; 1828–1906) – дружину адвоката Торвальда Хельмера.]? Ваше прiзвище скандинавське? – намагався я виправдати свою розгубленiсть.

– Ви знаете Ібсена? – легковажно запитала вона i враз спохватилася, намагаючись затерти свiй нетакт. – А чому легендарна? Ви ж мене вперше бачите? – питала вона з ноткою, в якiй проривалися ii природнi властивостi спротиву i насмiшки.

– О! – хотiлося менi вийти з непевностi. – Можливо, не вперше… І багато чув…

– Багато чув? Хiба що вiд Зiни. Це вона творить легенди. Не розумiю, де могли ви мене бачити.

– Де-небудь… На вулицi… Випадково. Чим можу вам служити?

– Нiчим. Хотiла вас бачити.

– Мене?

– Ви здивованi?

– Смертельно. Чому? – я починав входити в свою нормальну роль, менi вiдмикався язик.

– Менi сказали, що ви знаменитiсть.

– Це також творчiсть Зiни, у неi багатий язик.

– Можливо… Що ви вийнятково твердий, зарозумiлий парубок, якого не бере нiяка зброя. І я читала вашу статтю.

– Та, та, та! Виходить, я танк, сталевий тигр, менi ця мiсiя iмпонуе у наш мiлiтарний вiк. А яку статтю ви читали?

– Вже не пригадую.

– Це добрий знак… Щоб не перебiльшити моеi зарозумiлости. І ваше пiсланництво менi iмпонуе… Хто його автором? Чи також Зiна?

– Розумiеться.

– Не тiльки багатий язик, але й багата фантазiя. Чим пояснити ii агресивнi намiри?

Вона не вiдповiла, а питала свое:

– А чи це правда, що ви аж такий…

– Зарозумiлий? – перебив я ii.

– Ну, хоч би.

– Хiба не бачите? Зiна i тут не помилилася. Зарозумiлiсть – моя професiя. Зiна i це прекрасно врахувала.

– Нi, це ширша опiнiя.

– Чи не агенцiя Галюпа? Як тут не бути зарозумiлим… Стiльки уваги. Але вибачте, чим можу вас погостити? Курите?

– Нi.

– Не курите? – вирвалось у мене щире здивування. – І, напевно, не п’ете?

– Чай, каву.

– Маю «рай-вiски», «скач-вiски»[104 - Скач-вiски (англ. Scotch whisky) – шотландське вiскi.], коньяк, черi[105 - Черi (англ. Cherry brandy) – вишневий брендi.]…

– Не вживаю.

– Може, належите до «свiдкiв Єгови»?

– Можливо.

– То, може, перейдемо до кав’ярнi?

– Хiба тут погано? Маете гарне мешкання.

– Гарне мешкання?!

– Багато книжок, журналiв. Де берете час на читання?

– Просто читаю. Без часу. Інколи просто в роботi.

– На роботi? Коли?

– Я механiк, моi машини крутяться, а я пiд iх шум читаю Мiченера[106 - Джеймс Елберт Мiченер (англ. James Albert Michener; 1907–1997) – американський письменник, автор понад сорока творiв, переважно iсторичних саг про життя кiлькох поколiнь якоiсь родини. Лауреат Пулiтцерiвськоi премii в галузi художньоi лiтератури (1948).].

– І Франсуа Саган[107 - Саган Франсуаза (фр. Fran?oise Sagan; 1935–2004) – вiдома французька письменниця; володарка премii князя Монако.].

– Також. Вона забавна дама, шматок паризьких парфумiв не зашкодить. Але вибачте… Знаете що? Мене дуже кортить пiймати вас на фото.

– Зжальтеся. Я фатально не фотогенiчна. Говорiть щось далi.

Але я схопив апарат, що лежав на столi готовий для вжитку, i не встигла вона отямитись, як блиснула лампка.

– Це буде жах! Я протестую.

– Запiзно! Я люблю жахи!

– Я ж перелякана, як коза.

– Це те найкраще. Безпосереднiсть.

– Ха-ха-ха! – вперше засмiялась вона. – Ви невмолимий… І неможливий.

– Вибачте. Я обiцяю надалi бути можливим.

– Обiцяйте, що, як вийде погано, – покажете менi. Я вражлива на фотогенiку.

– Обiцяю. Також, як вийде гарно. Ви ж, здаеться, абстрактна…

– Тiльки не в фото.

– А чи фото не може бути абстрактним? Малювати кретинiв чи фотографувати кретинiв, яка рiзниця?

– Це точка сприйняття. Краса кретинiзму з фотографii не конче вiдповiдае мистецькiй точцi.

– Я цього, вбийте мене, не можу збагнути, моя дубова естетика мертва, як камiнь, ви мусите втаемничити мене у цi первороднi сили доброго чи недоброго, добра i зла, бо iнколи видаеться, що цi точки так переставились, що ми забули, куди вони властиво належать. Чи моя проповiдь щось вам каже?

– Дуже багато, лишень цього не можна пояснити. Це можна лишень вiдчути.

– Вiдчувати, вiдчувати i вiдчувати! А де зрозумiти? Пояснити? Чи математика непоясняльна?

– Я не математик, але думаю, що ii пояснення остаточне i воно не мiняеться.

– А мистецтво? Ілюзiя? Естетика?

– Це засадничi зрадники. Їх завдання – мiнятися.

– Вибачте. І сама краса?

– Назвiм це злуда. Або точка бачення. Ваша краса, моя краса, Божа краса!

– Розумiю, розумiю. Чи ви часом не належите до… Як би вам сказати? До переорганiзаторiв космосу? З довгим волоссям i довгою бородою?

Я був вийнятково здивований, звiдки i як взялося мое красномовство, чому так розв’язався звичайно спутаний язик, де подiлось мое пригноблююче розгублення. Я також помiтив, що моя гостя, звичайно не говiрлива, попала в тон, i на ii личках появились протуберанчики захоплення. Вона прийшла до себе, всiлась вiльнiше на канапi, звiльнилась з пози. На останне питання я не дiстав вiдповiдi, бо знизу почув «телехвон», i мусiв вiдiйти, а Лена переглядала моi розкиданi купами книжки, а коли я повернувся з розмови зi ще однiею кандидаткою на наречену, Лена питала мене, який лiтературний жанр менi найбiльше подобаеться, на що я вiдповiв незучаснено, що всi жанри, за вийнятком iсторичного. А який стиль? Всi стилi, за вийнятком нецiкавого. Ми говорили про все i стрибали з теми на тему, як метелики з квiтки на квiтку. Про курення, про собак, про жiнок, про одруження. Час бiг невмолимо i швидко, i непомiтно, я був пара-схвильований i мав настрiй зривати гори своiм душевним динамiтом. Я висловив навiть думку, що ця наша зустрiч для мене значить вiдкриття.

– Чому? Чого? – питала вона безпосередньо здивовано.

– Цього хiба не вискажеш. Ви до мене прийшли. Ви мене не знали. Вам сказали, що якась сенсацiя… Ви цьому не повiрили… Ви належите до великих наречених i засадничо ви вже одруженi. Такi «парубки», як я, для вас нонсенс. Вас хтось для чогось пiддурив. Ви, здаеться, з того самого простору, що i я… Ми перепливли океан… Ви мене розумiете! Ви мене прекрасно розумiете. Йдiть! Тiкайте. Бо я розплачуся!

Але вона розсмiялася вдруге, була помiтно заторкнута i вражена, я це виразно бачив i вiдчував, це можна бачити i вiдчувати, хто мае око i дотик, І що я помiтив, i цiлком зрозумiло, що вона не любить класичноi патетики, анi театрально-великих слiв. Вона повiльна, назверхньо холодна, штучно байдужа, модно-ресентиментальна. Їi кабалою е шорстка, сiра, ломка скромнiсть i гранiтно-настирлива мовчазнiсть. Вона може бути цинiчна, скорше гiрка, нiж солодка, скорше сахаринна, нiж медова. Я помiтив також, що вона мае сильно повзбудливi акторськi прикмети, вмiла «грати роль», гамувати почуття i вдавати протилежнiсть себе самоi. Цi двi постатi – бути в життi i бути в дзеркалi, прикметнi ii природi. Я бачив виразно, що вона розгадувала моi думки.

– Чи ви не займаетесь часом кабалою[108 - Кабала – духовне мiстично-фiлософське вчення юдаiзму.]? – запитала вона несподiвано.

– Займаюсь, – вiдповiдав я спонтанно.

– Дуже цiкаво. Навчiть i мене цiеi штуки.

– Хочете?

– Навiть дуже.

Я чув приливи i вiдливи моря, я дивився в ii очi, взяв зi столу шматок паперу, взяв олiвець i сказав:

– Напишiть менi ось це речення – «я е людина вперта».

– Чому якраз це?

– Не питайте, а напишiть.

Вона погодилася i написала. Пiд ii написом те саме речення написав я. Потiм я вiдрiзав окремо обидва написи, змiшав папiрцi i подав iй.

– А тепер вгадайте, котрий напис мiй, а котрий ваш.

Вона була гостро вражена подiбнiстю обох стилiв письма, вона, розумiеться, вгадала свiй напис, але дивлячись здивовано менi у вiчi, казала:

– Але ж ви вмiете наподоблювати.

Я заперечливо похитав головою.

– А що це, по-вашому? – запитала вона.

– Звичайна спорiдненiсть вдач.

– Як вам це прийшло на думку?

– Можливо вiдчув.

– В такому разi ми нiколи не… зрозумiемось.

– Ви хотiли сказати – не зiйдемось. Бо ми вже розумiемось.

– Ви так добре знаете людей. Чи вмiете читати з долонi?

– Можливо, – зблефував я, бо нiчого такого не вмiв.

– Ви в це вiрите?

– Вiрю.

– Давайте руку… Лiву…

Вона подала свою руку, я взяв ii делiкатними, нiби якусь святiсть, дотиками i положив ii догори долонею на свою гарячу лiву долоню. Їi рука була тонка, з довгими музичними пальцями, бiла, костиста з делiкатним зап’ястям i гарно полiрованими нiгтями. Їi долоня була покреслена справдi цiкавими, дуже несподiваними i примхливо вложеними, нiби iнкрустованими рисами з виразним трикутником посерединi, довгою «лiнiею життя» i вулканiчно опуклим так званим верхом Аполлона[109 - …так званим верхом Аполлона… – подушечка на руцi, яка пiд безiменним пальцем.], з виразним на ньому дуже своерiдним, хрестиком. Я нiчого на цьому не розумiвся i не конче в це дослiвно вiрив, а лишень цiкавився, як певним явищем справдi загадковим i iнтригуючим. Я дивився на цю мiстерiйну картину спокiйно, роздумливо, можливо, здивовано. Лена була помiтно зацiкавлена.

– Будете довго жити, – обережно почав я. – І, можливо, успiшно. Але турботливо, iнколи бурхливо. Вашi бажання будуть вдоволенi аж у високому вiцi. Будете хворiти. Маете великi здiбностi… Передусiм мистецькi. Здобудете позицiю… Видатнi акторськi прикмети… Ще не були залюбленi, але… були одруженi… – тут рука ii помiтно здрiгнулася. – Тепер ви не вдоволенi, шукаете гострих почувань i, можливо, пригод. Хочете бути оригiнальною i складною, але любите простоту… І навiть щирiсть. І навiть сентимент… Засадничо, маете добру вдачу, яку намагаетесь не виявляти… Будете мати двое…[110 - Будете мати двое… – Люба Генуш мае двох дiтей – доньку Ірину i сина Данила.]

– О! Досить! – вирвалось у неi i вона вiдняла руку. – Ви в це вiрите? – питала збентежено.

– Розумiеться – нi. Це лиш жарт.

Це був справдi жарт, але вiн давав ефект, Лена була виразно заторкнута, не помагало навiть ii акторство. Була розчервонiла, на устах непевна усмiшка, на виду безпосереднiсть i щирiсть.

Вона встала, що значило кiнець вiдвiдин, я визвався ii провести, була година десята. Час минув невмолимо швидко. Ми вийшли на нашу не дуже чисту, слабо освiтлену, заставлену автами вулицю, вiдчувалась свiжiсть весни з чистим, вимитим небом i серпиком мiсяця в його глибинi, я вiдчував вдоволену, провокуючу, егоiстичну приемнiсть. Ми повiльно i мовчазно пройшли до звороту вулицi Гарборд, повернули влiво, заговорили невиразною мовою про погоду, ступали нога в ногу, вичували ритм, здоров’я, силу, молодiсть, певнiсть.

Ми дiйшли до авеню Шша, повернули влiво, минули кiлька будинкiв i зупинилися перед одним звичайним, дуже подiбним до решти, будинком з кам’яними, сiрими схiдцями. Лена жила на другому поверсi, ii вiкно виходило на заднiй двiр, i спереду не можна було його бачити.

Ми попрощалися дуже спокiйно, я дiстав дозвiл «заходити», не домовились коли, не зраджували поспiху – дуже знайома i нормальна процедура в таких випадках з бажанням затримати незалежнiсть, хоча на цей раз менi дуже хотiлося щось в цьому змiнити. Обiцяв «дзвонити» i провiв ii поглядом аж на ii сходи, до самих дверей, за якими вона сховалась… Перед тим вона деякий час нетерпеливо возилася з ключем, який, видно, не хотiв ii слухатись.

А коли я взнесло i надземно вертався назад з почуттям легковiрного переможця, я вперше за довгi роки цiеi практики вiдчув своерiдний надрив, нiби в менi щось дошкульно повернулося iншим, незвичним боком. Вражало, що я так опукло i виразно пам’ятав сливе кожне ii слово i що якось так дiткливо i безнастанно вiдчував ii присутнiсть. Ось я сам, але здавалось, що вона поруч. Їi астральнiсть була незаперечною.


II

Я дiстав iмперативне, абсолютно незаперечне завдання: як тiльки не був у фабрицi, я був на вулицi Шша. Це не давалося легко i не виглядало гладко. Лена ставила спротив, була в постiйнiй опозицii, грала певну роль, яку виконувала зворушливо майстерно. Постiйне «завтра», постiйне «пiслязавтра», постiйне «у вiвторок». Вона завжди «не буде дома», завтра «не може», пiслязавтра «занята». О, до чорта з такими примхами! Невiдомо, звiдки взялося у мене стiльки терпеливости, стiльки настирливости i стiльки часу. Усе, що я мав, я вкладав на ту задрипану Шша. Можливо, вона справдi занята, особливо вечорами, але мене це не переконуе, а ii не виправдуе, головне, що я не втаемничений в ii справи, я перебуваю у туманнiй непевностi, вона мае своерiдну вдачу наполегливоi вiдокремлености i практикуе разючу технiку визивноi поведiнки. Не можу з цим погодитися, не маю сили бути терпеливим, хоча мусiв бути терпеливим.

І прикметне, що я все-таки був терпеливим, можливо, вперше в подiбнiй ситуацii. Розумiеться, протестував усiма клiтинами моi iстоти, вимагав бiльшоi уваги до своiх вимог, але не думав здавати позицiй, анi навiть робити вiдступу. У мене з’явилась незвично задавакувата впертiсть, така невластива моiй вдачi в таких справах, я вимагав, я дзвонив, я заходив, я чекав, я годився. Лена мешкала не сама, бував у неi по вiвторках, Зiни в той час не було дома, ii кiмната мала, вузька, проста, чиста. Келейний столик, канцелярських пара крiсел, спартанська канапа, вояцьке лiжко, набита сукнями шафка в стiнi i недокiнченi, з великими переляканими очима постатi у виглядi механiчних портретiв на сiрих, чистих стiнах. Вузьке, високе, розсувне вiкно виходило на подвiр’я, заставлене посудом на смiття, i на невеликий зелений квiтник, з якого опукло видiлялося кiлька кущикiв пiвонii, вiдцвiлих тюльпанiв i нерозцвiлих флоксiв. Високе, вигляду старого дуба, дерево затiняло миршавий, невеликого розмiру, подiбний до спонтанного килимка травник.

Вся сила, всi розкошi i цiле багатство цих двох загадково дiвочих i чарiвно недiвочих дiвчат заключалися в iх суконках, капелюшиках, черевичках, торбинках, халатах, пiжамах. На вулицi вони могли правити за зiпсутих модою вибагливих багацьких дочок, але тут у цiй вузькiй щiлинi це була дуже пластична висловлена пара чарiвних жертв останньоi великоi свiтовоi метушнi, яка пробиралася крiзь драпiжнi життьовi хащавини, не затративши почуття оптимiзму, чарiв жiночости, гiркоти цинiзму i навiть сяйва промiнистого гумору. У них була надiя проломити спротиви i знайти свое гарантоване мiсце ситого, безжурного, по можливостi легкого, хай це буде одруження, а взагалi щось родинне у великому новому незнайомому просторi, де всi люди мають тi самi основнi прикмети множення, здобування, чарування, насолоджування. Їм притаманнi були тисячолiттями випробуванi, драпiжно-неугавнi властивостi дiвочих мрiй, наступальнi сили, наставленi на найвищi ставки, iх метою було увiйти в мiсця, заваленi доларами, завiшанi мiльйонерами, заставленi кав’ярнями, курортами, яхтами, переплутанi свiтовими лiнiями дорiг моря, сушi, повiтря, з дотиками свiту великого, модного, завуальованого «нiчим» мистецтва…

У випадку Лени це ще ускладнялося ii особистим приреченням до мистецтва, без сумнiву, вона не була лишень гарненьким дiвочим тiлом з ледве розвиненими горбиками грудей i такою цiлющою силою ii нiг i цiлого мiстерiйного ества, без сумнiву, в нiй разом з мрiею, мiльйонерами i яхтами сидiли ще iншi чорти з гарячими вимогами свiту, слави, безсмертности, задавакуватости, корчiв творення i мук родження. Здобути позицii трилiнiйноi вимiрливостi i разом не затратити однiеi прямолiнiйности – дуже нелегкi завдання молодоi, гнучкоi, хтиво-привабливоi iстотки з цiею назвою Лена, яку ми можемо вимовляти як щоденне i буденне iмення, а разом в якому криеться глибинна, надглибинна, пiдглибинна мiстика богiв i надбогiв буття всiх вимiрiв i всiх просторiв… Це непоясниме, i ми даремно намагаемося знайти йому якесь пояснення.

Що ж стосуеться мене, то за цей один короткий, як непомiтна мить, час я сливе переродився, тобто не переродився фiзично, але дiстав, наприклад, гарячку чепуритися, ганятися, мов iдiот, за модами, хапаючи кожну краватку з якоюсь патетичною ненаситнiстю, старанно i пристрасно голитися, отетерiло чесатися, надокучливо сторчати в дзеркалi, розглядати кожного прища на своему обличчi, мов би це була планета Венера, i я мусiв довiдатися, чи здiбна вона втримати тягар мого iснування, мене потягнуло до занудливоi, ностальгiйноi, засадничо легкоi, але кривавоi i драпiжноi музики, певних любовних, звичайно неправдивих фiльмiв, томливих, просторо завантажених сексом романiв i мелодiйно, музично-млосних i кабалiстично-надхненних вiршiв. Не знаю, чи яка iнша жива iстота – кiнь, слон чи бегемот – могла б перетравити таку кiлькiсть подiбних потрав, коли я заводив патефон i годинами дозволяв себе батюжити звуками Малагени[111 - Малагена (iсп. «La Malague?a») – вiдома мексиканська народна пiсня.], що врiзалася в моi пори, жили, тiльця крови гарячим приском i творила там шуми верхiв’я гiр, тиснення глибин океанiв i гойдала мною, як кораблем, на розбурханих водах. Все видавалося надреальним, надфiзичним, наддоторкальним, почував себе не на твердiй грудi земного пiдложжя, а у висотах i надвисотах неуявного хаосу й безконечного всесвiту. Такого сакраментально дурного положення не видумати i не висказати найбезбожнiшому фантастовi, навiть коли ми лежимо десь пiд плотом, залитi алкоголем. Не мае-бо шаленiшого оп’янiння, як оп’янiння власного кров’ю.

І простiр помiж вулицями Маркгам i Шша став для мене священно-проклятим, я включив його в гармонiю своеi iстоти, в музику биття мого серця, його хiдники видавались iнодi трiумфальними килимами, якi так чарiвно вгиналися пiд моiми легкими стопами, але не провалювались i трималися твердости бетону. Інодi вiн видавався менi надто довгим, i тодi я нагло вривався до трамваю з дуже вiдчаяним виглядом самогубця для того тiльки, щоб пролетiти три короткi зупинки, а потiм метеликовим стрибком випурхнути i стрiмголов гнатися вниз вуличкою Шша. Так хотiлося блищати – червоним, багряним, золотим – байдуже яким кольором, мати якогось огнедишного «Ягуара» чи «Скай-Грен Тандер»-а, як це показують в iлюстрованих журналах, бути поривом, вникати, входити, брати, злити своi власнi сили з силами машин i творити одну сугубу невмолимiсть.

Лена звичайно позiрно байдуже чекала на мене, здебiльша сходила вниз i вiдчиняла вхiднi дверi. Не було зворушливих сцен зустрiчi, мода не дозволяла патетики, вдавали грубоватих, мiшкуватих, забарвлених цинiзмом, ходульних суб’ектiв, помпезно холодних й дерев’яно байдужих. Бути штучними входило в нашу естетично-моральну програму, нi одного природного руху, нi шпетки щирости. Найбiльше Лена могла наставити щоку для летючого поцiлунку, або в ще бiльш розпачливих випадках, схопитися за обидвi руки i не знаючи що далi, вирiкати:

– Ви сьогоднi Боб-Гоп[112 - Боб i Гоп – головнi персонажi мультиплiкацiйного серiалу «Губка Боб Квадратнi Штани» (амер. рас. Sponge Bob Squarepants).]. Або: – Ви понурi, як стара вежа. Або: – О, Павле, Ви знов пригналися заскоро! Або: – Сiдайте i мовчiть. Набридли! – Або:…Не пiдходьте, не пiдходьте! Я колюча! Читали ви Сiмон де Бовуар[113 - Сiмон де Бовуар (фр. Simone de Beauvoir; 1908–1986) – французька письменниця, фiлософ-екзистенцiалiст, iдеолог фемiнiзму.]? Або: – О, це вже старе, як свiт. Це вже знала моя бабця.

Інодi я ганебно розгублений, як останнiй бевзь, не знаходжу слова, розпачливо намагаюся рятувати престиж i вдаюся до вульгарного нахабства:

– Не вдавайте, Лено, дурня, будьте пiжоном.

– Ха-ха-ха! А що таке пiжон? Нi. Ви скажiть, що таке пiжон!?

– О, Боже! Голуб. Голубиця! Менi радiсно бути дурнем, а не голубом, – картавить вона. – З дурнiв ллють бетон людства, – пiдносить вона голову з примруженими великими очима, якi здавалося, хотiли б мене з’iсти i на яких поблискують сльози безсилля.

Ми йдемо поруч, iнколи обнявшись, незручно вузькими, навоскованими сходами наверх до ii вiдчиненоi навстежiнь кiмнати, де вiтае нас розпачливо-жахлива подоба ii останнього малювання, переважно жiнка у виглядi горилi, яка напружено, як надутий балон, родить дитину.

Менi здебiльшого хотiлося б схопити ii i розiграти бурхливу сцену любови, кинути ii на тапчан, роздерти на шмаття ii одяги, мене розпирала жага розогненого бика, але я тримав себе за роги, кидався на твердий, застелений гуцульським килимчиком тапчанчик, надувався, як мiхур, i вдавав розгнiваного за те, що вона на мое запитання, де була вчора, давала завжди ту саму вiдповiдь:

– І як вам не обридне завжди те саме питати. Знаете ж, що була зi старим любовником у Роял-Йорку.

– Чорт би тебе забрав!

Мене найбiльше сердить те «зi старим», бо я не можу супоставити ii свiжого, ясного, чистого тiла з чимсь старим, це блюзнiрство, це знущання з естетики, а ii це, мабуть, бавило i, мабуть, вона знала, що саме в цьому ii пiдозрiваю… Але коли я вже доходив до певноi точки невдоволення, вона миттю, мов найвражливiший сейсмограф, починала реагувати, вона могла пiдiйти до мене, стати передо мною навколiшки, взяти мою руку в обидвi своi долонi, нiжно ii погладити i ще нiжнiше ii поцiлувати.

– Не цiлуйте моiх рук! – сердито казав я. – Я не друiд[114 - Друiд (гал. Druidae) – жрець у давнiх кельтiв.].

– Для мене друiд! – вiдповiсть вона, посмiхаючись.

Звичайно, вона дуже вишукано i оригiнально одягалася, але найбiльше вона менi подобалась у ii домашньому, робочому, обмазаному фарбами халатику, узута на босу ногу у старi, скривленi i стоптанi виступцi, з волоссям голови, зав’язаним ззаду конячим хвостом. Звичайно, вона не курила й не любила курити, але, щоб подражнитись зi мною, вона могла демонстративно закурити цигарку i, кашляючи, докурити ii до рубчика. Я, звичайно, в таких особливих випадках наполегливо мовчав.

– Вам не подобаеться? – питала з кривою посмiшкою.

– Дуже цiкаво, коли з рота гарноi дiвчини йде дим. Це нагадуе iндустрiялiзацiю.

– А чому ви не курите? – питала вона.

– 3 бажання бути оригiнальним, – вiдповiдав я.

– А може, з моральних причин. Спасiння людства вiд рака легенiв? – кпилась вона далi.

– Плювати менi на вашi легенi, – вiдповiдав я тим же тоном.

– Але ви любите проповiдi… Моралi… Рятувати свiт вiд загибелi… Щось таке – га-га-га! – не вгавала вона.

– Но-но-но! Не будемо сваритися з модою, – додавав я.

– З модою? А що мода? – питала вона.

– Вдавати зiпсутих. Мати жовтi зуби… Давитися димом… Смердячий рот… Розпатлане волосся, – казав я.

– Вашi прилизанi добродiйнi сентименти? – питала вона…

– О! Прекрасно знаете, що це забобони! – казав я.

– Ви незносний, ви святий, менi соромно вас любити, – отруйно казала вона.

– Я дивуюся, що ви ще не в бiтниках[115 - Бiтники (англ. Beatniks) – представники бiт-поколiння, яке сучаснi лiтературнi критики розглядають як письменникiв-екзистенцiалiстiв, аморальних особистостей, романтикiв, аполiтичних людей i представникiв богеми.], не маете сифiлiсу i не протестуете проти вiйни, – казав я на це.

– Дуже гарно, – казала вона. – Я вже маю дозу опiю i записуюсь в бiтники… І пiду демонструвати за мир. Вам подобаеться вiйна? – казала вона.

– З такими, як ви, – вiдповiдав я.

– Ви за атомову бомбу? – питала вона.

– Менi соромно на це вiдповiдати. Ви вiдьма! – вiдповiдав я i одвертався.

То знов ми мали iншу тему, вона виймала з-за лiжка Зiни котрусь iз своiх звичайно недомальованих картин, ставила ii на порозi насупроти вiкна, вiдходила на бiк, поглядала лукаво на мене i вдоволено мовчала.

– Хочете, щоб щось сказати? – питав я.

– Нi, – вiдповiдала вона.

– Пояснiть, що це таке? – казав я.

– Атомова доба, – вiдповiдала вона.

– Чому тi корчi? – питав я.

– Вона страждае… З радости. Вона родить, – казала вона.

– А чому атомова доба? – питав я.

– Уууп! Просто! Життя буде вiчно. Коли люди курять, мають сифiлiс i навiть атомову бомбу. Жiнка завжди буде родити, а чи не так? – питала вона.

Я втягнув у себе повiтря i великодушно вирiкав:

– О! Надхнення! Коли ви напишете мiй абстрактний портрет? Де я виглядатиму, як кретин майбутнього.

– Потерпiть. Ще намалюемо i вас[116 - Ще намалюемо i вас… – виконаний олiвцем портрет Уласа Самчука був розмiщений на офiцiйному сайтi художницi Л. Генуш (http://lubagenush.com/luba_website.htm – Дата звернення 27 лютого 2018 року).]. Побачите, – казала вона.

– О, ви отруйна тарантула, – вiдповiдав я на це, а Лена вдоволено посмiхалася…

Вона вдоволено посмiхалась, коли я сидiв на тапчанi, пiдходила до мене, обома руками куйовдила мое волосся i казала:

– Слухайте! Ви лисiете…

– Ви сивiете, – негайно реагував я.

Вона кидалась на мене, боляче кусала мене за рам’я, рвала на моiх грудях волосся, я зривався на ноги, хапав ii за обидвi зап’ястя i схрещував iх за ii станом. Вона зi всiеi сили, як пiйманий хижак, намагалася вирватись, завзятюще пручалась, я мiцно вiдчував ii груди, ноги, живiт.

– О! Пустiть! Пустiть! Я здаюсь! Здаюсь! – кричала вона цiлком щиро, перелякано i сердито, а коли ii пустив, вона намагалася вдарити мене в живiт колiном, я знов хапав ii i нашi обличчя так наближались, що я ледве втримався, щоб не поцiлувати.

– Не смiйте! – кричала вона. – Вкушу!

Я кидав ii на постiль Зiни, вiдходив на бiк, сiдав в кутi на тапчанi, закладав ногу на ногу i з знiяковiлою усмiшкою спостерiгав ii борсання.

– Я не знала, що ви такий сильний, ви сильний, ви сильний, як кiнь… Мало не зломив моiх рук, – скаржилась вона.

Я ствердливо похитував головою i все посмiхався. Щоб вiддячитись, вона ставала в позу манекена, здiймала над головою обидвi руки i виграючи долонями якiсь вихиляси, оберталася перед мною, нiби на крузi. Їi гнучке, здорове тiло пластично, поволi вигиналося, вiбрувало, це виходило вражаюче i майстерно, я був захоплений, але далi мовчав. Тодi вона зупинялася i питала:

– А чи знаете ви цей вiрш? – i не чекаючи вiдповiдi, декламувала нiмецькою мовою:

Я живу життям всезростаючих кругiв,
що пiймають всi речi.
Можливо до останнього не хватить напруги,
але не буде втечi.
Я кружляю круг Бога, круг древньоi вежi,
я кружляю тисячелiття:
i я ще не знаю чи я сокiл, чи стежа,
а чи лиш пiсня-молитва[117 - У. Самчук подае вiрш Р. М. Рiльке у власному перекладi. Оригiнал:Ich lebe mein Leben in wachsenden Ringen,die sich ?ber die Dinge ziehn.Ich werde den letzten vielleicht nicht vollbringen,aber versuchen will ich ihn.Ich kreise um Gott, um den uralten Turm,und ich kreise jahrtausendelang;und ich wei? noch nicht: bin ich ein Falke, ein Sturmoder ein gro?er Gesang.(Rainer Maria Rilke, 20.03.1899).].

Це Рiльке[118 - Рiльке Райнер Марiя (нiм. Rainer Maria Rilke; 1875–1926) австрiйський поет-символiст.], i передав я його не конче дотепно, в моiй особистiй мовi нема адекватности його настроiв, але менi подобалась та декламацiя, яка гармонiйно зливалася з ii тiлом i з ii настроем. Я розумiв той ii, як повiнь, як гiрська лавина, всепориваючий, нестримний гiн ii сильного жiночого пориву i ii прагнення цiлою гамою загравань накинути менi свою волю. О, я знав, що вона i така сильна, що ii гра майже зайва, але я також не бажав продати себе дешево i без змагання.

Це наше напружене борюкання перервав знов дзвiнок телефону знизу, iй зачасто дзвонили, мене це сердило, i я не мiг цього заховати. Вона з мiсця зривалася i, навiть не вибачившись, прожогом бiгла вниз, нiби там вибухла пожежа, iнколи довго барилася, а коли верталася, мала таемничу, змовницьку мiну, що мене нервувало ще бiльше.

– Ви щось кажете? – могла вона невинно запитати, коли я не озивався першим.

Я вiдривав погляд вiд ii картини i питав:

– Чому ви тримаетесь якраз цiеi теми? – маючи на увазi картину.

– Я вам сказала.

– Тим вiршем?

– Народження. Зростаючi круги.

– Ви не песимiстка?

– Але ви песимiст.

Вона виразно натякала на мою нетерпеливiсть… На ii телефони… На ii незалежнiсть. Я намагався забути довгi телефони, не питати, з ким вони i для чого, тримати стиль i рiвновагу. А коли вiдходив, вона несподiвано казала:

– Приходьте завтра. Хочу вас малювати.

Вона нiколи ще не казала прийти «завтра». Звичайно це мав бути тиждень, або хоч кiлька днiв рiзницi…

Другого дня вона справдi мене малювала, у хатi було душно, ми вийшли на заднiй двiр i примiстилися на травнику пiд дубом. Лена була у своему замащеному фарбами халатi, iй це дуже личило, я сидiв на стiльцi непорушно й спостерiгав ii фiгуру, рухи, вираз. У цiй своiй ролi вона виглядала чарiвно або чаруюче i я, можливо, вперше почав думати про одруження з нею – еретична, боязлива, непевна думка, бо уявити ii в ролi дружини, господинi i матерi поки що не було можливости.

– Слухайте, Павле… Прошу мене не роздягати, – казала вона мiж iншим.

– Вибачте. Хто вам сказав? – питав я.

– Вашi ласi, котячi очi. Це може вплинути на портрет. Мовчiть, мовчiть!

По двох годинах роботи вона залишила мольберт, вiдложила палiтру i простягнулась горiлиць на травi, заложивши пiд голову обидвi руки. Їi груди пластично випиналися з-пiд халату.

– Лягайте, Павле. Дивiться який високий… Що це? Дуб?

– Дуб, – казав я.

– Яка велична рослина. Як вiн такий вирiс i для чого? Звiдки вiн взявся?

– Мабуть, зi землi, – вiдповiв я виминаюче.

– Зi землi, – i вона здивовано свиснула. – Не з неба? А чому не з неба? З сонця. З повiтря. З атомiв. Як приемно вiдчувати простiр будучи на землi. Весоч. Безконечна весоч. Чому ви не летун?

– Бо я виробляю чоколяду, – вiдповiв я.

– Чо-ко-ля-ду! О, Боже! – i вона засмiялась.

– Вибачте.

– О, но! Ви чудовий! Чи ви любите птахiв?

– Особливо горобцiв.

– Ви покпиваете. Чому не орлiв?

– Бо орли не цвiрiнькають. Горобцi сiра, робоча маса. Маса, маса! А орли? Хiба це птахи? Це лиш на гербах, на монетах… В зоологiчних парках. У клiтках. За гратами. Символ минулого. А горобцi – символ сучасного. Але е птахи несимволи. Синi синички, жовтi жовтобрюшки, червонi кардинали, пузатенькi робiни, меткi шпаки… Це така безмежна жива краса. Ви думаете, що я також горобець.

– Ви? Нi! Я… Ви, напевно, з породи орлiв.

– О, напевно. Орлиця… Ради Бога, ради Бога.

Ми довго лежали, погиркувались, сонце було за верховiттям дуба, але наша розмова значно рiзнилася вiд розмов попереднiх. Менше, значно менше впертости, протирiччя. Навiть змiнився тон. Всi тi горобцi, синички й кардинали, кольори i тони зраджували змiну погоди, проривалося сонце, ще раз розцвiтали бози. Я лежав боком, опертий на лiкоть, спостерiгав лiнii фiгури Лени, ii виразнi, провокуючi частини i форми свiдомо пропонованi моiй розогненiй уявi. Збоку стояв мольберт з барвистою плямою на шматку картону, де сильними, гострими кольорами висловлено картину нутра, нiби цей шматок людськоi подоби лежав на операцiйному столi. Можливо, у цьому баланс думки, розбурханоi уяви, яка не вмiщаеться у звичнi межi i шукае обрiiв поза обрiями.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ulas-samchuk/na-tverdiy-zemli/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Чорновий варiант роману мав назву «Простiр поза нами», про що свiдчить надрукований початок твору в альманаху «Пiвнiчне сяйво»: Самчук У. Мiй дiм i я: Уривок iз роману «Простiр поза нами» // Пiвнiчне сяйво: Альманах. ІІ / Упоряд. Я. Славутич. – Едмонтон: Славута, 1965. – С. 13–18. Уривок мав епiграф: «І еnjоy writing that kind of gossip myself. Aldous Huxley» (Я пишу такi плiтки сам. Олдос Гакслi (Aldous Leonard Huxley; 1894–1963)), який у виданнi 1967 року було замiнено заувагою автора: «Цей твiр належить до жанру мистецькоi лiтератури, а тому всi описанi тут подii, як також всi виведенi в нiм людськi постатi i характери е вислiдом творчих вимог i уяви автора».

(Друкуеться за видання: Самчук У. На твердiй землi: Роман. – Торонто: Украiнська Кредитова Спiлка, 1967. – 390 с.)




2


Для передмови частково використано матерiали статтi «Кохання – шлюб – щастя: Не зовсiм ювiлейнi роздуми над прозою Уласа Самчука» І. Руснак (Слово i Час. – 2005. – № 2. – С. 27–38).




3


Ружмон Д., де. Любов i захiдна культура / Д. де Ружмон; пер. з фр. Я. Тарасюк. – Львiв: Лiтопис, 2001. – С. 14–15.




4


Бовуар С., де. Друга стать: у 2-х т. / С. де Бовуар; пер. з фр. Н. Воробйовоi, П. Воробйова, Я. Собко. – Киiв: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 165–166.




5


Ми вимiрюемо iсторiю за ii катастрофами, згадуемо погоду ii бурями, але перiоди миру та радостi – хто iх може описати? (Х’ю Макленнан; Hugh MacLennan; 1907–1990).




6


Мiй дiм – моя фортеця (англ. My home is my castle) – англiйська приказка.




7


Індiани-сиукси – корiннi жителi Пiвнiчноi Америки, племена войовничого характеру.




8


Фiцджеральд Френсiс Скотт Кi (англ. Francis Scott Key Fitzgerald; 1896–1940) – американський письменник, представник «втраченого поколiння».




9


Гугi-бугi – танець бугi-вугi (англ. Boogie-Woogie), популярний у Європi впродовж 40–60-х рокiв ХХ столiття.




10


Купер Гарi (англ. Gary Cooper, 1901–1961) – оскароносний американський актор.




11


Дженерал моторс (англ. General Motors) – американський автомобiльний концерн.




12


Пiзанська вежа (iтал. Torre pendente di Pisa) – дзвiниця Собору Санта-Марiя Ассунта в мiстi Пiза (Італiя), вiдома своiм нахиленим виглядом.




13


Стенлi Генрi Мортон (англ. Henry Morton Stanley; 1841–1904) – валлiйський журналiст i мандрiвник, першовiдкривач рiчки Конго в Африцi.




14


«Равнтрi» (англ. Rowntree’s) – британський кондитерський бiзнес, вiдомий у всьому свiтi своiми виробами Chupa-Chups, Milky Way, Kinder Surprise, Kit-Kat, Nutella.




15


80 Фаренгейта – 26,6


Цельсiя.




16


Севен-ап (англ. «7Up») – подiбний до сучасного спрайту лимонно-лаймовий безалкогольний газований напiй без кофеiну. Вiдомий вiд 1929 року.




17


«Дейлi Стар» (англ. «Daily Star») – щоденна британська газета чуток, плiток i сенсацiй, що виходить вiд 1978 року.




18


«Старляк Пейнт» (англ. Star lake Paint) – назва малярськоi фарби.




19


Тут згадано один з висловiв давньокитайського фiлософа Конфуцiя (551 до н.д. – 479 до н.д.): «Шлях в тисячу миль починаеться з одного кроку».




20


Дi-Пi (англ. Displaced Persons, D.P.) – табiр для перемiщених осiб у Захiднiй Нiмеччинi, окупованiй пiсля завершення Другоi свiтовоi вiйни американськими, британськими i французькими вiйськами. Через такi табори пройшов i Улас Самчук.




21


Кер-пакет (вiд англ. K-ration) – т. зв. Рацiон K, або iндивiдуальний щоденний харчовий рацiон, введений армiею США пiд час Другоi свiтовоi вiйни. K-рацiон мав три окремо запакованi коробки: снiданок, вечеря, вечеря. Але 1948 р. К-рацiон був оголошений застарiлим; бiльшiсть наявних запасiв були розповсюдженi серед програм годування цивiльного населення за кордоном, зокрема i в таборах Дi-Пi в Нiмеччинi.




22


Саскачеван (англ. Saskatchewan) – степова провiнцiя Захiдноi Канади.




23


Санкiст (вiд англ. Sunkist Building) – тут згадано восьмиповерхову будiвлю Sunkist Building у Лос-Анжелесi, яка належала компанii з вирощування цитрусових. Протягом багатьох рокiв у цiй будiвлi мiстилась штаб-квартира компанii. У текстi автор використав слово у переносному значеннi – кiлькаповерховий.




24


Доба Вiкторii – iсторичний перiод Великоi Британii, пов’язаний з правлiнням королеви Вiкторii (англ. Victoria; 1819–1901).




25


«Сiтi 1911» (англ. City 1911) – очевидно, дата заснування мiста, в якому живе головний персонаж.




26


Кокошка Оскар (нiм. Kokoschka Oskar; 1886–1980) – австрiйський художник i письменник чеського походження, представник австрiйського експресiонiзму.




27


Прототипом головноi героiнi е монреальська художниця украiнського походження Люба Генуш (англ. Luba Genush; 1924), про що свiдчить сам автор до адресатки в листi вiд 21 грудня 1961 року: «Багато тепер думаю над темою роману про нашi зустрiчi, але все це не хоче компонуватися в цiлiсть. А головне – нема фiналу, бо хотiлося б, щоб ця композицiя вийшла завершеною. Може, це прийде» (Ф. 195. – Од. зб. 422).

У романi письменник зберiг iнiцiали Люби Генуш в iменi головноi героiнi: Л.Г. (Лена Глiдерс). Головному персонажевi дав прiзвище Данилiв, спiвзвучне з прiзвищем Данильчук, на яке 1975 року вiн отримав паспорт громадянина Канади.

У романi чимало автобiографiчних деталей, що вказують на взаемини закоханих свого часу письменника i художницi.

Листiв Люби Генуш в архiвi У. Самчука немае.




28


Розумiеться, що це за того лiкаря шведа… – П’ер Глор (нiм. Pierre Gloor; 1923–2003), чоловiк Люби Генуш, був швейцарсько-канадським неврологом, клiнiчним нейрофiзiологом та епiлептологом.




29


Готель «Асторiя» (англ. Waldorf Astoria) – фешенебельний багатоповерховий готель на Манхеттенi в Нью-Йорку, вiдкритий для вiдвiдувачiв 1931 року.




30


Імперський будинок – iдеться про Емпайр-Стейт-Бiлдiнг (англ. Empire State Building) – хмарочос в окрузi Мангеттен мiста Нью-Йорка, США. Назва походить вiд повсякденного найменування американського штату Нью-Йорк – «Імперський штат».




31


Придорожня освiжальня – придорожнiй магазинчик iз прохолодними напоями, кавою тощо.




32


«Рай-вiски» (англ. Ryewhiskey) – мiцний житнiй напiй.




33


Федiр Достоевський входив до традицiйно шанованоi У. Самчуком «трiйцi» росiйських письменникiв, де, окрiм названого митця, були Микола Гоголь i Лев Толстой (Розмова з украiнським письменником Уласом Самчуком. Інтерв’ю росiйському журналу «Современник» (Торонто, Канада), 1977 // Улас Самчук. Роздуми про лiтературу: Збiрник лiтературно-критичних статей / Упоряд., прим., пiслямова М. Гона. – Рiвне: ВАТ «Володимирецька районна друкарня», 2005. – С. 78–83).




34


Мельникiвцi – одна з фракцiй ОУН (керiвник – Андрiй Мельник; 1890–1964), що виникла внаслiдок розколу органiзацii на початку 1940 року.




35


Схiдняки, захiдняки – назви украiнцiв за мiсцем iхнього народження (на Сходi чи Заходi краiни).




36


Бродвей (англ. Broadway) – найдовша вулиця Нью-Йорка, вiдома своiми театрами.




37


Йорк – iдеться про низку кварталiв у центрi пiвнiчноi частини мiста Торонто (Канада, провiнцiя Онтарiо), що мають назву Норт-Йорк (англ. North York).




38


«Александри», «Одеони» – поширенi в Захiдному свiтi назви театрiв i кiнотеатрiв.




39


…громи весiльних алилуiв… – iдеться про пiсню «Hallelujah» канадського спiвака Леонарда Коена (англ. Leonard Norman Cohen; 1934–2016) з його сьомого студiйного альбому «Various Positions».




40


Цикута отруйна (лат. Cicuta virosa) – отруйна рослина, що росте у ярах, на берегах рiчок, озер, болiт.




41


Тосканiнi Артуро (iтал. Arturo Toscanini; 1867–1957) – iталiйський диригент. У списку двадцяти найбiльш видатних диригентiв усiх часiв займае восьме мiсце.




42


«Недокiнчена симфонiя» (нiм. Unvollendete) – симфонiя № 8 Франца Петера Шуберта (нiм. Franz Peter Schubert; 1797–1828), написана 1822 року. Свою назву отримала через двi незавершенi частини, тодi як традицiйний твiр цього жанру мае чотири частини.




43


Рубенс Пiтер Пауль (нiд. Peter Paul Rubens; 1577–1640) – фламандський художних, представник епохи бароко.




44


Сi-Бi-Сi (англ. CBC; Canadian Broadcasting Corporation) – одна з найстарiших i найбiльших канадських телерадiомовних компанiй.




45


Стоковський Леопольд Антонiй (польськ. Leopold Anthony Stokowski; 1882–1977) – популярний британський диригент i органiст польського походження.




46


…хлопцi вели корейську вiйну… – алюзiя на збройний конфлiкт 1950–1953 рокiв мiж Корейською Народно-Демократичною Республiкою i Пiвденною Кореею. Ігри хлопчикiв у «вiйнушки» – це жива пам’ять про недавнi подii. Кожне поколiння дiтей грае у своi «вiйнушки».




47


У. Самчук згадуе один iз видiв народного мистецтва ескiмосiв – рiзьбу на iклах моржiв.




48


«Валентино» (англ. «Valentino») – американський кольоровий пригодницький фiльм, знятий 1951 року режисером Льюiсом Алленом (англ. Lewis Allen; 1905–2000).




49


Декстер Ентонi Джон (англ. Anthony John Dexter (1913–2001) – американський актор, вiдомий своею вражаючою схожiстю з актором нiмого кiно Рудольфом Валентино (англ. Rudolph Valentino; 1895–1926), якого зобразив у бiографiчнiй картинi «Валентино» (1951).




50


Паркер Елiнор Джин (англ. Eleanor Jean Parker; 1922–2013) – американська актриса, внесок якоi в кiноiндустрiю США вiдзначено зiркою на Голлiвудськiй алеi слави.




51


Кумпарсiта (iсп. La Cumparsita) – танго, один з найвiдомiших творiв цього жанру; автор – Херардо Ернан Матос Родрiгес (iсп. Gerardo Hernan Matos Rodriguez, 1897–1948). Танець у фiльмi «Валентино» виконали актори Елiнор Паркер i Ентонi Декстер.




52


Газета «Свобода» – газета украiнськоi дiаспори у США. Видаеться з 1893 року.




53


Нью-Джерсi (англ. New Jersey) – американський штат на узбережжi Атлантики.




54


Парк Плаза (англ. Park Plaza Hotel) – готель у Торонто, побудований 1936 року.




55


Роял Йорк (англ. Fairmont Royal York) – розкiшний готель у Торонто, побудований 1929 року.




56


Дюрелль Лоуренс (англ. Lawrence George Durrell; 1912–1990) – британський письменник.




57


Тi-ен-тi (англ. TNT Express) – мiжнародна компанiя з доставки кур’ерських послуг.




58


Фулда (англ. Fulda) – мiсто у США.




59


Ангальтер-Бангоф (нiм. Anhalter Bahnhof) – бомбосховище в районi залiзничноi станцii Берлiна.




60


«Болс» (англ. Bols Genever) – оригiнальний голландський напiй iз двохсотрiчною iсторiею, прабатько англiйського джину.




61


Статуя перемоги – iдеться про стовп перемоги, Колону Неельсона (англ. Nelson’s Column), монумент на Трафальгарськiй площi Лондона (Великобританiя). Зведено монумент на честь видатного британського флотоводця, вiцеадмiрала Горацiо Нельсона (англ. Horatio Nelson; 1758–1805), котрий загинув у битвi при Трафальгарi 1805 року. Колону прикрашають чотири бронзовi леви.




62


Богиня Ра з головою яструба… – тут У. Самчук помилився. Давньоегипетська мiфологiя зображала бога Ра з головою сокола, натомiсть яструбину голову мав бог Тот.




63


«Лайф» (англ. «Life») – американський журнал, заснований 1883 року. Виходив щотижня до 1972 року.




64


Гелена Рубiнштайн (англ. Helena Rubinstein; 1872–1965) польсько-американська бiзнес-ледi, колекцiонер, меценат.




65


«Перрi» Комо Рональд П’ерiно (англ. Pierino Ronald «Perry» Como; 1912–2001) – американський спiвак, телезiрка 40–50-х рокiв ХХ столiття, володар премii «Греммi» (1958).




66


Джiнджiрел (англ. Gingerella) – безалкогольний iмбирний напiй.




67


«Клеопатра» (англ. Cleopatra) – кольорова iсторична драма 1963 року, сценарiй якоi написаний за книгою Карла Марiо Франдзеро (iтал. Carlo Maria Franzero; 1892–1986) й iсторичними оповiданнями Плутарха, Светонiя й Аппiана. Режисер – Джозеф Манкевич (англ. Joseph L. Mankiewicz; 1909–1993); у головних ролях – Елiзабет Тейлор (англ. Elizabeth Taylor; 1932–2011) i Рiчард Бертон (англ. Richard Burton; 1925–1984).




68


Танго роз (iтал. Tango delle rose) – один iз саундтрекiв американськоi романтичноi драми «Касабланка» (англ. «Casablanca», 1942). Авторами вiдомоi «Пiснi троянди» (1928) були Альдо Боттеро (англ. Aldo Bottero) i Фiлiппо Шрайер (англ. Filippo Schreier).




69


Лукулiвський – вiд фразеологiзму «лукулiвський бенкет», що означае незвичайно багатий, вишуканий бенкет. Походить вiд iменi знатного римського полководця, консула Луцiя Лiцинiя Лукулла (Lucius Licinius Lucullus; 117 до н.д. – 56 до н.д.), який на схилi лiт прославився любов’ю до розкiшних бенкетiв.




70


Джозеф Луiс Берроу (англ. Joseph Louis Barrow; 1914–1981) – американський боксер-професiонал, чемпiон свiту в суперважкiй вазi.




71


Рай-вiскi (англ. Whisky Paradise) – вiдома марка iталiйського вiскi.




72


«Луцiв енд Брос Ко» (англ. Lutsiv& Bros Co) – назва вигаданоi письменником компанii.




73


«Дженерал Клiнiнг» (англ. General cleaning) – клiнiнгова компанiя.




74


«Дженерал Вуд Стор» (англ. Woods General Store) – назва мережi продуктових магазинiв у Канадi.




75


Каса-Лома (iсп. Casa Loma) – неоготична замкова садиба сера Каса Ломи, розташована на пагорбi в Торонто. Вiд 1937 року функцiонуе як музей.




76


Шша – так герой вимовляе назву краiни (США).




77


– А як там мiй портрет? – Висить на стiнi… – у листi вiд 26 серпня 1960 року У. Самчук повiдомляв Любi Генуш: «Ваш портрет висить над моею канапою у приймальнiй кiмнатi» (Ф. 195. – Од. зб. 422)




78


Ча-ча-ча (англ. Cha-cha-cha) – бальний кубинський танець.




79


…сiмсот мiльйонiв китайцiв на землi… – 1965 року населення Китаю становило трохи бiльше нiж 715 млн.




80


Ви писали чудовi листи… – в архiвi письменника зберiгаеться 16 листiв до Люби Генуш, датованi 1952–1968 роками.




81


«Боже, бережи Короля / Королеву!» (англ. God Save the King / Queen!) – державний гiмн Великобританii.




82


Ідеться про Туманнiсть Равлик (лат. Helix Nebula), планетарна туманнiсть у сузiр’i Водолiя.




83


Сорок мiльйонiв батькiв, матерiв i сестер принесено цьому в жертву… – за оцiнками захiдних iсторикiв, кiлькiсть жертв сталiнського геноциду, за рiзними пiдрахунками, сягае вiд 45 до 80 млн.




84


На його покладi 810 пасажирiв з таборiв Дi-Пi Нiмеччини… – корабель американського флоту «Генерал Стюарт», який входив до складу П’ятого флоту ВМС США, у лютому 1948 року вперше прибув до Захiдноi Австралii з 857 перемiщеними особами з Європи. Загалом, оперативний флот ВМС США здiйснив близько таких 150 рейсiв. У перiод з 1950 до 1955 рр. вiйськовий корабель «Генерал Стюарт» вiдплив iз Бремергафен (Нiмеччина) до Нью-Йорка i Галiфаксу (Нова Шотландiя), переправивши тисячi европейських бiженцiв до США i Канади в рамках Мiжнародноi органiзацii бiженцiв.




85


Бритiйська Колумбiя (англ. British Columbia) – провiнцiя захiдноi Канади.




86


Бенф (англ. Banff) – Нацiональний парк Канади.




87


Долина Фризера (англ. Freezer Valley) – регiон басейну рiчки Фрейзер у Британськiй Колумбii.




88


Затока Святого Георгiя (фр. Golfe de Saint-Georges) – затока в Середземному морi.




89


Джордж Ванкувер (англ. George Vancouver; 1758–1798) – вiдомий британський мореплавець i дослiдник, вiдомий дослiдженнями Пiвденноi та Пiвнiчноi Америки, зокрема i пiвденноi частини канадськоi провiнцii Британська Колумбiя.




90


«Народний дiм» – свiтська органiзацiя украiнцiв у Торонто, що вiд початку свого заснування 1917 року мала назву Читальня iм. Тараса Шевченка.




91


Летовище Малтон (англ. Malton Airport) – мiжнародний аеропорт у Торонто, перейменований 1960 року на «Торонто-Пiрсон» (англ. Toronto Pearson International Airport).




92


…англiйська фортеця Мальта за останньоi вiйни… – алюзiя на облогу Мальти (англ. Siege of Malta), що здiйснювалася вiд 11 червня 1940 року до 20 листопада 1942 року силами вiйськ союзникiв. Один iз важливих епiзодiв театру военних дiй у Середземному морi.




93


…переiхали до Одеси… – Люба Генуш народилася в Одесi.




94


І родилась Лена рiвно десять рокiв пiзнiше, нiж я… – Люба Генуш молодша вiд У. Самчука на 11 рокiв (1924 р.н.).




95


«Трiюмф i трагедiя» (англ. Triumph and Tragedy) – книга Вiнстона Спенсера-Черчилля 1953 року про боротьбу европейських держав-союзниць проти гiтлерiвськоi Нiмеччини. Того ж року автор отримав Нобелiвську премiю з лiтератури за серiю книг про Другу свiтову вiйну.




96


Посадник Лондона – мер.




97


Бардо Брiжiт Анн-Марi (фр. Brigitte Anne-Marie Bardot; 1934) – французька кiноартистка, секс-символ 50–60-х рокiв ХХ столiття.




98


«Франкфуртер Іллюстрiрте» (нiм. Frankfurter Illustrierte) – нiмецький iлюстрований журнал, що виходив у Франкфуртi-на-Майнi з 1913 року.




99


Дуган Вiккi (англ. Vikki Dougan; 1929) – американська модель i зiрка журналу «Playboy».




100


Королева Фрiдерiка (англ. Friederike; 1917–1981) – королева Грецii, дружина короля Павла I.




101


«Пост» (англ. «The Washington Post») – iмовiрно, iдеться про одну з найбiльших газет столицi США.




102


«Тайм» (англ. The Times) – щоденна британська газета, одна з найстарiших у свiтi.




103


Ідеться про Нору, героiню драми «Ляльковий дiм» (1879) норвезького драматурга Генрiка Ібсена (норв. Henrik Johan Ibsen; 1828–1906) – дружину адвоката Торвальда Хельмера.




104


Скач-вiски (англ. Scotch whisky) – шотландське вiскi.




105


Черi (англ. Cherry brandy) – вишневий брендi.




106


Джеймс Елберт Мiченер (англ. James Albert Michener; 1907–1997) – американський письменник, автор понад сорока творiв, переважно iсторичних саг про життя кiлькох поколiнь якоiсь родини. Лауреат Пулiтцерiвськоi премii в галузi художньоi лiтератури (1948).




107


Саган Франсуаза (фр. Fran?oise Sagan; 1935–2004) – вiдома французька письменниця; володарка премii князя Монако.




108


Кабала – духовне мiстично-фiлософське вчення юдаiзму.




109


…так званим верхом Аполлона… – подушечка на руцi, яка пiд безiменним пальцем.




110


Будете мати двое… – Люба Генуш мае двох дiтей – доньку Ірину i сина Данила.




111


Малагена (iсп. «La Malague?a») – вiдома мексиканська народна пiсня.




112


Боб i Гоп – головнi персонажi мультиплiкацiйного серiалу «Губка Боб Квадратнi Штани» (амер. рас. Sponge Bob Squarepants).




113


Сiмон де Бовуар (фр. Simone de Beauvoir; 1908–1986) – французька письменниця, фiлософ-екзистенцiалiст, iдеолог фемiнiзму.




114


Друiд (гал. Druidae) – жрець у давнiх кельтiв.




115


Бiтники (англ. Beatniks) – представники бiт-поколiння, яке сучаснi лiтературнi критики розглядають як письменникiв-екзистенцiалiстiв, аморальних особистостей, романтикiв, аполiтичних людей i представникiв богеми.




116


Ще намалюемо i вас… – виконаний олiвцем портрет Уласа Самчука був розмiщений на офiцiйному сайтi художницi Л. Генуш (http://lubagenush.com/luba_website.htm – Дата звернення 27 лютого 2018 року).




117


У. Самчук подае вiрш Р. М. Рiльке у власному перекладi. Оригiнал:

Ich lebe mein Leben in wachsenden Ringen,
die sich ?ber die Dinge ziehn.
Ich werde den letzten vielleicht nicht vollbringen,
aber versuchen will ich ihn.

Ich kreise um Gott, um den uralten Turm,
und ich kreise jahrtausendelang;
und ich wei? noch nicht: bin ich ein Falke, ein Sturm
oder ein gro?er Gesang.

(Rainer Maria Rilke, 20.03.1899).




118


Рiльке Райнер Марiя (нiм. Rainer Maria Rilke; 1875–1926) австрiйський поет-символiст.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения